Аріанель - Arachne

Дорога ставала все складнішою: щільні чагарники змінювалися крутими підйомами, а потім глибокими ярами, наповненими тінями. Однак, незважаючи на труднощі, Аріанель продовжувала рухатися вперед, начебто її вів невидимий путівник. Іноді вона заплющувала очі на мить, прислухаючись до тихого голосу всередині себе, і невдовзі розуміла, куди треба повернути чи якою стежкою йти далі. Час від часу їй здавалося, що вона чує тихий шепіт вітру, який ніби нагадував правильний напрямок.

Що далі вони просувалися, то містичним і давнім здавався ліс. Дерева ставали вищими, їх стовбури — товстішими, а крони — густішими. Повітря наповнилося густим ароматом моху та давнини. Іноді здавалося, що тіні між деревами набувають химерних форм, але Аріанель не зупинялася. Її прагнення знайти вежу зростало з кожним кроком, з кожною хвилиною.

Приблизно опівдні, коли сонце вже піднялося високо і його промені крізь рідкісні просвіти в листі сягали землі, Аріанель раптово зупинилася. Її серце забилося частіше, і вона інстинктивно підвела голову вгору. Перед ними стояв високий пагорб, вкритий густим лісом, а на його вершині виднілися контури стародавньої будови. Башта! Темна і давня, вона височіла над деревами, як сторож минулого, забута часом, але не втратила своєї могутності.

Аріанель та Еленвен деякий час стояли мовчки, споглядаючи велич вежі. Вона виглядала як частина цього лісу, що злилася із природою. Каміння її стін було вкрите мохом і плющем, а навколо неї витав легкий туман, додаючи їй таємничості.

- Ми знайшли її, - тихо прошепотіла Аріанель, відчуваючи, як її серце наповнюється сумішшю хвилювання та трепету. Вона знала, що попереду на них чекають випробування, але була готова до них. Адже на кону було дуже багато: здоров'я її діда і розкриття її справжньої спадщини.

Аріанель стояла перед входом у стародавню вежу, не відриваючи погляду від її масивних стін, прихованих за щільними завісами ліан та моху. Кожен камінь цієї вежі був просякнутий давниною, таємницями та, можливо, небезпеками. Легкий вітерець ворушив її волосся, ніби намагався щось підказати, але його слова залишалися нерозбірливими.

Всередині неї вирували суперечливі почуття. Рішучість, яка вела її сюди, тепер здавалася одночасно її силою та важким тягарем. Її дідусь, її рідна кров, лежав на смертному одрі, і вона знала, що її шлях до порятунку починається саме тут. Але в той же час кожен крок, який наближав її до вежі, пробуджував у ній нові сумніви.

"А що якщо я не знайду те, що шукаю?" — думала вона, відчуваючи холодний дотик каміння під своїми пальцями. "А що якщо все це марно, і я ніколи не зможу допомогти дідусеві?"

Ці думки змушували її серце стискатися. Її батько, її мати - все, що було для неї дорого, здавалося їй зараз настільки близьким і водночас настільки недосяжним. У цьому місці сходилися всі шляхи її минулого та майбутнього, і вона почувала себе як ніколи самотньою.

Але незважаючи на всі ці сумніви, у глибині її душі спалахувала надія. Цей шлях був призначений їй, і хто, якщо не вона, мав пройти його? Згадка про матір та батька наповнила її теплом, давши їй сили зробити перший крок до розгадки їхньої долі.

Зібравшись із духом, Аріанель повільно розсунула рукою ліани, що перегороджують вхід у вежу. Вони чинили опір її руху, ніби намагалися втримати її зовні, але вона була непохитна. Ліани з шарудінням розступилися, відкриваючи їй прохід усередину. Серце забилося швидше, коли вона ступила на перший щабель кам'яних сходів.

Піднімаючись сходами, Аріанель відчувала, як у її душі все сильніше розгорявся вогонь рішучості. Кожен крок нагору був кроком назустріч незвіданому. Сходи були вузькі і круті, її стіни — вкриті стародавніми написами, сенсу яких вона не могла зрозуміти. На кожному кроці вона відчувала не лише холод каміння під ногами, а й тінь від багатовікової історії цієї вежі.

Вона піднімалася все вище, і з кожним кроком її сумніви ставали дедалі слабшими. Вона знала, що не може відступити. Від цього залежало життя її діда, її сім'я, її майбутнє. Зрештою, всередині її зазвучав тихий, але впевнений голос: "Ти зможеш, Аріанель. Ти винна."

Цей голос заглушив її страхи. Тепер вона піднімалася не одна - з нею були спогади про її батьків, любов до дідуся та віра у власні сили. Попереду на неї чекала невідомість, але в її серці зародилася впевненість, що вона зробить все, щоб пройти через це випробування і знайти артефакт, здатний змінити їхню долю.

На вершині вежі, після нескінченно довгого підйому, Аріанель опинилася перед масивними дерев'яними дверима, прикрашеними різьбленням у вигляді стародавніх символів, переплетених між собою у складний візерунок. Доторкнувшись до дверей, вона відчула, як її магія відгукується на її присутність, і двері з легким скрипом відчинилися, впускаючи їх у давно забуту кімнату.

Перед її поглядом відкрилося святилище, де панувала давня магія та непідвладне часу спокій. Кімната була кругла, стіни з чорного каменя були усіяні рунами, що світилися, що мерехтіли м'яким світлом, осяючи приміщення. У світлі цих рун можна було побачити стародавні гобелени, вкриті найтоншим павутинням часу. Вони зображали сцени з минулого, битви та спілки, які давно канули в Лету.

Посеред кімнати височів вівтар, зроблений із білого мармуру, вкритого золотими та срібними візерунками, що переливались у світлі рун. Вівтар, незважаючи на всю свою величність, був простий формою, проте від нього виходила надзвичайна сила. Його поверхня була гладкою і холодною, ніби його не торкалася жодна жива душа багато століть. У центрі вівтаря, оточений захисним бар'єром із чистої магії, лежав священний сувій. Він був згорнутий і перев'язаний стрічкою зі старовинного шовку, який, незважаючи на свій поважний час, не втратив кольору та міцності.

Аріанель повільно підійшла до вівтаря, відчуваючи, як з кожним кроком її серце починає битися дедалі швидше. Кімната дихала давниною, і її присутність тут здавалася майже святотатством, але водночас це було її призначенням. Вона простягла руку, але не поспішала доторкнутися до сувоя. Її очі пробіглися візерунками на вівтарі, рунами на стінах, і вона відчула, як якась стародавня сила спостерігає за нею, відчуває її.