Код да Вінчі - Ден Браун

— Ай справді.

Охоронець подивився услід новоприбулим гостям. Він бачив, як вони підійшли до ліфта, встромили ключ в отвір на стіні, зайшли досередини й зникли з очей. Щойно двері ліфта зачинилися, він схопив телефон. Але він не збирався нікого попереджати про відвідувачів — у цьому не було потреби. Клерк, що чергував біля сейфів, отримував попередження автоматично, коли клієнт тільки-но встромляв ключ обіч першої брами назовні.

Натомість охоронець телефонував нічному менеджерові банку. Почувши гудки, він знову ввімкнув телевізор і втупився в екран. Сюжет новин, який він дивився, саме закінчувався. Але це не мало значення. Він іще раз подивився на два обличчя, про які йшлося в новинах.

— Слухаю, — почувся в слухавці голос менеджера.

— Маємо проблему.

— Що трапилось?

— Французька поліція розшукує двох людей.

— То й що?

— Обоє вони щойно увійшли до нашого банку.

Менеджер тихо вилаявся.

— Добре. Я вже дзвоню месьє Берне.

Охоронець поклав слухавку і набрав іще один номер. Цього разу — Інтерполу.

Ленґдон із подивом відчув, що ліфт, схоже, не піднімається, а летить донизу. Він не уявляв, на скільки поверхів вони опустилися під землю, коли двері ліфта нарешті розсунулися. Це йому було байдуже. Він був радий вийти на відкритий простір.

Тут на них уже чекали. Відразу біля ліфта стояв літній чоловік із приємною зовнішністю, одягнений у старанно випрасуваний фланелевий костюм, що зовсім не пасував до своєрідного інтер’єру цього закладу. У такому вбранні чоловік нагадував старомодного банкіра, що якимось дивом потрапив у світ високих технологій.

— Bonsoir, — привітався чоловік. — Доброго вечора. Якщо ваша ласка, йдіть за мною, s’il vous plaît. — Не чекаючи відповіді, він повернувся і швидко покрокував вузьким металевим коридором.

Софі з Ленґдоном пройшли низкою коридорів, проминули кілька великих приміщень, заставлених комп’ютерами.

— Voici, — сказав їхній провідник, зупинившись перед сталевими дверима й розчиняючи їх. — Ось ми й прийшли.

Софі з Ленґдоном ступили в інший світ. Невеличка кімнатка, в якій вони опинилися, скидалася на розкішну вітальню якогось дорогого готелю. Металу тут не було й сліду, замість нього з’явилися східні килими, темні дубові меблі та м’які крісла. На широкому столі посеред кімнати стояли дві кришталеві склянки й відкрита пляшка пер’є, з якої ще йшли бульбашки. Поряд парував вишуканий срібний кавник.

«Усе працює, як годинник, — подумав Ленґдон. — Швейцарці в цьому неперевершені».

Чоловік із розумінням усміхнувся.

— Здається, це ваш перший візит до нас?

Софі, повагавшись, кивнула.

— Зрозуміло. Ключі часто передають у спадок, і клієнти, завітавши до нас уперше, переважно не знають, що й до чого. — Він показав на стіл із напоями. — Ця кімната у вашому розпорядженні на стільки часу, на скільки ви забажаєте.

— Ви сказали, ключі іноді передаються в спадок? — запитала Софі.

— Звичайно. Ваш ключ — це як швейцарський номерний рахунок, який часто успадковують із покоління в покоління. Для наших «золотих» рахунків найкоротший термін оренди сейфа — п’ятдесят років. Оплачується наперед. Тому сейфи часто переходять від одних членів родини до інших.

Ленґдон здивувався:

— Як ви сказали? П’ятдесят років?

— Щонайменше, — відповів клерк. — Звісно, ви можете орендувати сейф і на значно довший термін. Але стандартно, якщо впродовж п’ятдесяти років на рахунку немає жодних операцій, то вміст відповідного сейфа автоматично знищується. Розпочати процес доступу до вашого сейфа?

Софі кивнула.

— Будь ласка.

Чоловік обвів розкішну кімнату широким жестом.

— Ця кімната повністю у вашому розпорядженні. Як тільки я піду, ви можете залишатися тут, скільки вам заманеться, щоб оглянути чи змінити вміст вашого сейфа, який з’явиться... ось тут. — Він підвів їх до протилежної стіни, де до кімнати, граційно вигнувшись, заходив широкий конвеєр, схожий на той, з якого в аеропорту забирають багаж. — Устромляєте ключ ось у цей отвір. .. — Чоловік показав на великий екран біля конвеєра, під яким виднівся знайомий трикутний отвір. — Коли комп’ютер переконається в автентичності вашого ключа, введете номер рахунку, і ваша скринька автоматично підніметься сюди зі сховища внизу. Коли закінчите, покладіть скриньку знову на конвеєр, вставте ключ, і весь процес повториться у зворотному напрямі. Оскільки все тут автоматизовано, вам гарантовано повну конфіденційність. Навіть працівники цього банку не знають, ані що у вашій скриньці, ані кому вона належить. Якщо вам буде щось потрібно, просто натисніть кнопку виклику на столі в центрі кімнати.

Софі хотіла щось запитати, але раптом задзвенів телефон. Чоловік, схоже, збентежився.

— Вибачте, будь ласка. — Він підійшов до телефону, що стояв на столі поряд із кавою і пер’є.

— Oui? — відповів. Він слухав, що казав співрозмовник, і стурбовано морщив чоло. — Oui... oui... d’accord[22]. — Банкір поклав слухавку і вимушено усміхнувся. — Вибачте, я мушу вас залишити. Почувайтеся як удома. — Він швидко пішов до дверей.

— Перепрошую, — гукнула його Софі. — Чи не могли б ви дещо пояснити, перш ніж підете? Ви сказали, ми маємо ввести номер рахунку?

Чоловік затримався біля дверей. Було помітно, як він зблід.

— Ну звичайно. Як у більшості швейцарських банків, у нас сейфи прив’язані до номера, а не до імені клієнта. Ви маєте ключ і персональний номер рахунку, який знаєте лише ви. Ключ — це тільки половина посвідчення особи. Персональний номер рахунку — друга половина. Бо інакше, якби ви загубили ключ, ним би міг скористатися будь-хто.

Софі завагалась.

— А якщо мій благодійник не повідомив мені номера рахунку?