Сліди на тротуарі - Віталій Петлювань

Після першої партії, яку виграв Глєбов, сіли за другу. Наташа ще не вміла до кінця доводити гру, але була уважною, не ловила гав і, як для своїх років, була досить сильною шахісткою.

Так Глєбов зустрічався з Наташею за шаховою дошкою протягом кількох днів. Потім він спитав, чи не хоче Наташа з ним прогулятись, і вона згодилася. Наташа пам'ятала, що саме він перший зустрів її після повернення від тітки Ліди, і цей спогад викликав у дівчинки особливе довір'я до Глєбова.

Мама одягла Наташу і наказала недовго гуляти.

На вулиці Глєбов, ніби між іншим, спитав:

— Де ж ти тоді, Наташенько, зустріла тітку Ліду?

— Он там, — показала Наташа на імпровізовану гірку, де й зараз ковзалися дітлахи.

— Ану, ходімо на гірку. Я хочу побачити, як ти катаєшся?

Наташа кілька разів спустилася на санчатах якогось хлопчика, Глєбов похвалив, що Наташа добре кермує, а потім знову запитав:

— А хочеш поїхати, так як тоді з тіткою Лідою? Трамваєм, автобусом? Хочеш показати мені намальовану конячку?

Наташа поплескала в долоні.

— Хочу покататися трамваєм і автобусом. Тільки до конячки їхати довго, і ми не скоро повернемося. Що нам скаже мама?

Глєбов заспокоїв Наташу. Він сказав, що туди вони їхатимуть на трамваї і на автобусі, а звідти візьмуть «Победу» і примчать додому як вітер.

Наташа згодилася.

— Ну, веди мене, де зупиняється той трамвай, яким ти їздила з тіткою Лідою.

Наташа озирнулась і впевнено повела Глєбова за собою.

Пішли вони не на ту зупинку, де Глєбов уперше побачив Наташу, а на іншу, недалеко від Будинку офіцерів. Наташа закричала:

— Скоріше, скоріше. Он трамвай!

Глєбов добре знав місто і тому здивувався, що Наташа збирається їхати в той район. Говорила про двадцять шосту школу, а там такої нема. Проте він у всьому підкорявся Наташі.

Сіли в трамвай і поїхали. Вікна трамвая вкрилися тонкою плівкою паморозі. Глєбов похукав на скло, долонею розігрів льодову плівку.

— Дивись, Наташо, у вікно, — запропонував він дівчинці. — Оті дерева ти бачила, як їхала з тіткою Лідою?

— Дерева бачила. Тітка Ліда казала, що літом там добре відпочивати.

Нарешті остання зупинка. Звідси трамвай повертає назад. Далі можна їхати тільки автобусом. Автобуси звідси йдуть у різних напрямках. Яким маршрутом їхала Наташа?

— Ти не пам'ятаєш, де зупиняється наш автобус? — знову Глєбов вирішив покластися на дитячу пам'ять.

— Не пам'ятаю. Отам, здається. Ні, там, — показувала то вліво, то вправо, а потім додала — Ми поїдемо в той бік, де барана продають. Там баран великий, з рогами. Такий великий, що на ньому можна навіть верхи їхати.

«Отже, вони їхали повз базар», догадався Глєбов і повів дівчинку на потрібну зупинку.

Проходили біля буфету. Наташа показала пальцями на двері.

— А ми й туди заходили. Там є цукерки великі-великі.

Глєбов звернув у буфет.

Справді, тут були великі цукерки виробництва артілі промкооперації. Кожна коштує два карбованці. Цукерки загорнуті в різноколірні папірці, по краях на них — позолочені кільця.

— Вибирай, яка тобі більше подобається.

Наташа взяла голубу.

— Таку тобі купувала і тітка Ліда?

— Мені таку, а собі червону.

Глєбов посадив Наташу на стілець, розгорнув цукерку.

— Ти їж, а я водички нап'юся. Добре?

Наташа відпустила його.

Глєбов звернувся до буфетниці:

— Ви ніколи не бачили цієї дівчинки? — показав він на Наташу.

Навіть не глянувши в той бік, де сиділа Наташа, буфетниця відповіла:

— За роботою ніколи придивлятися до кожного.

Глєбов поговорив і з офіціанткою. Дівчина підійшла до Наташі ближче, пильно подивилася на неї.

— Мені здається… Це Лілина дочка?

— Чому ви так думаєте?

— Як чому? Лілька її приводила. І я ще тоді спитала у неї: дочка? А Лілька тільки засміялася…

Отже, «Лілька»… Не тітка Ліда, а Лілька? І ця офіціантка знає її.

— Ви повинні нам допомогти, — звернувся Глєбов до офіціантки. — Нам треба терміново відшукати Лільку.

Офіціантка стривожено подивилася на Глєбова, на Наташу.

— Що вона… підкинула її комусь? — запитала тихо.

— Зовсім не те. Але Лілька нам потрібна. Ви можете сказати, де вона живе?

Офіціантка відповіла ухильно.

— Де живе? На жаль, я цим ніколи не цікавилася. Лілька часто заходить сюди, от і все наше знайомство.

Старший лейтенант Глєбов показав дівчині своє службове посвідчення.

— Справа серйозна. Ви нам допоможете, правда? Розкажіть, яка вона? Як одягається?

Офіціантка пригадувала: Ліля ходить у сірій тілогрійці, синій спідниці, хромових чобітках, пов'язується хусткою. На обличчі в неї багато ластовиння.

— От вона нам і потрібна, — підтвердив Глєбов.

З розмови з Наташею він уже знав, як одягається тітка Ліда. Тепер йому було цілком ясно, що «тітка Ліда» і «Лілька» — одна і та ж особа.

Проте офіціантка знов і знов повторювала, що не знає, де живе Ліля. Глєбов чомусь не зовсім вірив їй, але що він міг зробити? Вирішив продовжувати подорож з Наташею, а офіціантку попередив:

— Скоро сюди приїде наш працівник, він звернеться до вас. Якщо сьогодні або завтра Ліля покажеться в буфеті, ви повідомите його.

Сіли в автобус. Вільних місць не було, і Глєбов пройшов з Наташею наперед.

— Нічого, — заспокоювала його Наташа, — то зразу багато людей, а потім усі повиходять. Ми з тіткою Лідою самі залишилися.

Це випадкове свідчення було своєчасним. Глєбов