Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Дві вільних години чистими, — підрахувала Олена, — о'кей. То ми кудись давайте підемо чи поїдемо, чи як вам зручно, Максиме?
Калита, махнувши дівчині рукою, що означало: «Не прощаємося», залишив її в компанії Глода.
— То як нам зручніше? — повторила Олена, і її посмішка чомусь позбавила Глода рішучості, з якою він щойно проходив через управлінські ворота.
— Зручніше, аби ми перейшли на «ти», — Глод хотів сказати щось справді інше, та всі заготовки випередила саме ця фраза.
— Чудово. Вибач, що висмикнула з відпустки, але тут така справа…
— Знаю я про ваші справи, — вийшло трошки грубувато, і Максим невідомо чому знітився. Він справді не був готовий до подібної зустрічі й саме такого повороту розмови. — Я конче вам потрібний?
— Ти у нас запланований як одна з головних дійових осіб. Власне, потрібно невеличке інтерв’ю з опером, який безпосередньо брав участь у розшуку Баглая. А тут узагалі супер — людина не просто входила до оперативної групи, а сама, власними силами затримала особливо небезпечного злочинця.
— Може, не треба так офіційно… І взагалі, я ніколи інтерв’ю не давав, тим більше — телебаченню, і взагалі — на такому рівні. Нехай вам Калита все розповість, вони краще знають. Слава Богу, тоді, коли накрили всю групу, так старалися, так розказували — як у них язики не повідпадали. Баглай тут у нас на периферії шуму на всю Україну наробив, було про що говорити.
— А ти особисто можеш про щось згадати? Розумієш, Максиме, начальство начальством, а нам для нормальної програми потрібна жива людина.
— Нічого собі! А вони всі мертві хіба?
— Ти не так зрозумів, — Олена вже відчувала брак аргументів, вона не знала, як пояснити цьому міліціонерові з очима, геть позбавленими будь-якої зацікавленості, чому саме його розповідь повинна стати одним із основних фрагментів їхньої програми. — Живі не у, так би мовити, фізичному розумінні… Хтось неказенний, ось.
— Ти думаєш, я такий, який треба? Той самий, неказенний… Неказенний, гм…
Слово сподобалося Глодові відразу. Олена не готувала його заздалегідь, воно щойно зродилося в голові, прийшло, наче осяяння, зринуло, як соломинка для потопаючого. Вона й подумати не могла, що Максим давно шукав для себе визначальний термін: яким саме йому не хотілося б бути, чого не сказала й не пояснила йому Наталка, йдучи з їхнього спільного дому, квартири, з його життя. Ось вона, відповідь. Злетіла з нафарбованих дорогою стійкою помадою пухкеньких вуст київської гості.
Казенний. Таким його почала бачити Наталка. Не так важливо, що вона виховувалася в казенній родині, бачила казенного батька, казенну матір, слухала з дитинства такого самого казенного діда. А тут, виходить, потрібно щось принципово нове, неказенне за визначенням. Так, так…
— Я справді не хочу тебе підвести, Олено, але навряд чи зможу виглядати таким, яким ти мене собі уявляєш. Вийде штучно, дуже не хочеться, та все одно вийде якась відверта лажа, — він заплутався, аби сформулювати думку, зробив паузу, поліз по цигарки в бічну кишеню сорочки, пачка зачепилася за край і, на превеликий Глодів подив, не втрималася в пальцях, випала, кілька цигарок покотилося по землі. Максим спересердя копнув її носаком, безпорадно розвів руками. — Ну, не мій день, бачиш! Так і далі піде! Завалю вам усю роботу.
— Нічого. Просто думати про це не треба. Та й нічого особливого ми з тобою робити не збираємося. Давай поговоримо або тут, або десь у іншому місці. А потім, можливо, наступного тижня, те саме ти повториш перед камерою. На цьому формальна частина нашого спілкування закінчиться.
— А що, буває неформальна?
— Така, як зараз, — усмішки в Олени, судячи з усього, не закінчувалися. — Поки що ми ні про що не говоримо, час іде, не хочеться зловживати твоїм особистим часом.
— Ваша машина? — Глод кивнув на «Опеля».
— Можна сказати, так. А ось це — водій наш, тільки він спить…
— Примітна дуже. Не хочу десь у місті зараз біля неї світитися. Давай поговоримо в салоні, на своїй території воно наче спокійніше. Потім я вас до прокуратури проведу, зі слідаком познайомлю. Дуже добре я знаю Борю Харламова. Добро?
— Нема проблем. Але в машині задушно. Он у вас альтанка затишна, гайда туди. Не будемо водієві заважати, бо невиспана людина за кермом — злочинець.
— До речі, в нього цигарок немає? Бо мої, сама бачила…
— Тоді його доведеться будити. Хоча… — Олена зайшла з правого боку, відчинила дверцята, пошаруділа в бардачку й переможно витягла пачку легкого «Мальборо». — Годиться?
— Пару штучок прихопи, коли можна. Ще краще — три.
Простенька дерев'яна альтанка стояла в глибині двору, серед невеличкого яблуневого саду. Садок залишився УБОЗу від швейної фабрики. Вона остаточно збанкрутувала, закрилася, і одноповерхове приміщення п’ять років тому після тривалих баталій передали шостому управлінню. Навесні дерева гарно цвіли, в інші часи на садок ніхто не звертав уваги. Яблука виростали, наливалися й опадали. Цікавив урожай УБОЗівських яблунь хіба що прибиральниць. Одна з них примудрилася продавати падалиці в не призначеному для торгівлі місці, а коли патруль спробував прогнати порушницю правил, здійняла лемент на всю вулицю — погрожувала поскаржитися «найголовнішому по бандитах полковнику», чий кабінет вона щодня миє та прибирає.
— То що конкретно вас цікавить? — умостившись на лавці, Глод закурив.
— Арешт Богдана Баглая.
— Затримання. Правильно це називається затримання. Постанову про арешт виписує прокурор лише після того, як затриманому впродовж сімдесяти двох годин пред’являють звинувачення. Згоден, термінологія нудна, але краще її знати, інакше плутанина почнеться. З тим самим Харламовим, та
