Українська література » » Кривава осінь в місті Лева - Олександр Шевченко

Кривава осінь в місті Лева - Олександр Шевченко

---
Читаємо онлайн Кривава осінь в місті Лева - Олександр Шевченко
«панських витребеньок» у вигляді декору, і з цим, безумовно, успішно впоралися. Пошарпані, зарослі мохом стіни аж волали про допомогу, вікна були заґратовані іржавими решітками, а на третьому та четвертому поверхах деякі з них, за відсутності коштів на скло, просто заколотили фанерою. Однак ніщо — ні безтямна людська рука, ні плин часу — не змогло знівелювати враження, яке цей кам’яний монстр справляв на оточуючих, та й на саме оточення. Здавалося, що споруда випускала в повітря флюїди жаху, наче кит — фонтан з пари та бризок. Всім своїм виглядом вона нагадувала велетенського кита, завмерлого та скам’янілого, який, проте, і не думає йти на дно. Олег завжди вважав себе адекватним і здоровим чоловіком, та мимохіть замислився: чи довго б залишався таким, якби опинився тут на лікуванні? Він гадав, що ні.

— Нам туди, — чемно прошепотів Боря за спиною в шефа, вказуючи рукою на центральний вхід, біля якого смутно маячило щось сіре, схоже водночас і на сільський клозет, і на будку вахтера. — Блін, шефе, та тут і нормальна особа шифером посунеться, у цій лікарні. Знаєте, як психіатри кажуть? Немає здорових людей, є необстежені пацієнти.

— Це точно про нас. Давай лишатися такими й надалі. — З цими словами Сокіл пройшов до буди, яка усе ж виявилася вахтовим приміщенням, а не туалетом, і, склавшись навпіл — бо тільки так йому вдалося побачити, чи є в будці хтось живий, — голосно і чітко сказав у напівкругле віконце:

— Нам потрібен Жмиренко Степан Федорович. Це лікар.

Дідусь-вахтер, на вигляд — ровесник палацу, витягнув з рота чорну люльку, душевно прокашлявся, потім навіщось зняв з голови синього фірмового картуза, з тих, котрі змушували носити таксистів ще за часів Радянського Союзу, покрутив його в руках і несподівано зичним басом відповів:

— Тю, ну вам треба — ви й шукайте. Хіба я вам бороню?

Утім, Степан Федорович знайшовся досить швидко — дорогу до його кабінету їм показала якась літня медсестра. Пройшовши довгим коридором з обідраними стінами та вікнами, шар пилу на яких практично унеможливлював проникнення до лікарні сонячного світла, детективи опинилися у просторій кімнаті без дверей, зате з убогими меблями. Для відвідувачів там передбачався лише один стілець, напевно поцуплений з дитсадка. У кутку біля вікна стояла металева медична шафа зі скляними полицями, де зазвичай тримали медикаменти — дуже давно. Зараз на полицях лежав шар пилу, такий товстий, що в нього вже можна було висаджувати фіалки. На стелі підсліпувато блимала гола лампочка Ілліча, а вікно затуляли дві темно-вишневі штори — вірніше, колись вони були такими, а тепер нагадували дві драні ганчірки, невідомо навіщо причеплені до карниза. За робочим столом, що в славному минулому був шкільною партою, сидів дядько середніх літ у білому халаті, накинутому на плечі, і щось зосереджено записував у величезному журналі.

— Степан Жмиренко, так? — з порога звернувся до нього Сокіл, попередньо постукавши по дверному косяку.

Дядько звів на нього здивований погляд захованих за товстелезними скельцями окулярів очей.

— Ви до мене?

— Так, до вас. Дозволите увійти?

— Прошу.

Степан Жмиренко виявився дивною особою. Якоюсь ніякою. Він був не високий і не низький — Олег оцінив те, коли той підвівся, щоби привітатися. Не товстий і не худий. Не красень і не потвора. Карі очі в полоні окулярних лінз скидалися на мальків у банці, а губи, тоненькі, мов шворка, без упину зміїлися в посмішці. Можливо, згідно з медичною логікою, така зовнішність якнайкраще підходила для того, аби викликати в пацієнтів беззастережну довіру до лікаря і провокувати їх на відвертість, але Соколу довелося зробити над собою чимале зусилля, аби просто простягнути йому руку для привітання.

— Присідайте, — деренчливим, як звук працюючої дрелі, фальцетом запросив лікар. Олег та Борис перезирнулися і вмостилися на обтягнуту клейонкою кушетку, більше схожу за розмірами на підлітковий диван. — Ви є... гм... е-е...

— Іларіон Кашпор, судово-психіатричний експерт першої категорії, — поважно відрекомендувався Сокіл. — А це мій помічник, Семен Драч.

— А можна ваші, гм...

— ...Наш відділ зараз проводить дуже важливе дослідження психічних розладів у жінок, їх симптоматику і діагностування, і ми б хотіли отримати дані про одну із ваших колишніх пацієнток. Прізвище — Ясинська.

— Ясинська, Ясинська... А, так, пригадую, — це ви мені, гм, телефонували сьогодні?

— Я, — підтвердив Олег. — Нас цікавить історія її хвороби.

— У вас, гм, є відповідний запит із прокуратури чи, може, якесь інше письмове направлення?..

— Безумовно. — Сокіл поліз до кишені. — Ось офіційний запит особисто від Бенджаміна Франкліна у двох примірниках, — детектив поклав на стільницю двісті доларів. — Ваша допомога для судової медицини буде неоціненною.

— Розумію... гм... — Купюри перемістилися до нагрудної кишені білого халата. — А що, з Ольгою якісь проблеми?

— Ні, з Ольгою ніяких особливих проблем. Просто нас дуже зацікавив її випадок.

— Що ж, — Степан Федорович довго не вагався. — Я пам’ятаю її, так. Ясинська Ольга Микитівна... Дійсно, гм, випадок той ще. Маніакально-депресивний психоз, ускладнений проявами шизофренії. Ольгу Ясинську привіз сюди чоловік. Він був сильно схвильований, гм... воно й не дивно. Він сам лікар, знаєте. Хоча, звісно, і не психіатр, але... також пізнає клінічну картину. Ольга ганялася за ним із ножем, хотіла вбити. Типовий маніакальний синдром.

— Ви це самі бачили? — встряг Борис. Пан Степан глянув на нього із здивованим незадоволенням.

— Звісно ж, ні. Яким чином? Мене там, гм, не було. Та, як я вже зазначив, пан Ясинський — медик. Він переповів мені усі прояви, які спостерігав, а підстав не довіряти його словам я не маю. Стан пацієнтки промовляв сам за себе.

— Що ще вам переповів цей ваш колега? — запитався Олег. Безкінечні гмикання психіатра почали діяти йому на нерви.

— Він, гм, пояснив мені, що стало поштовхом до розвитку

Відгуки про книгу Кривава осінь в місті Лева - Олександр Шевченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: