Кривава осінь в місті Лева - Олександр Шевченко
— Нам туди, — чемно прошепотів Боря за спиною в шефа, вказуючи рукою на центральний вхід, біля якого смутно маячило щось сіре, схоже водночас і на сільський клозет, і на будку вахтера. — Блін, шефе, та тут і нормальна особа шифером посунеться, у цій лікарні. Знаєте, як психіатри кажуть? Немає здорових людей, є необстежені пацієнти.
— Це точно про нас. Давай лишатися такими й надалі. — З цими словами Сокіл пройшов до буди, яка усе ж виявилася вахтовим приміщенням, а не туалетом, і, склавшись навпіл — бо тільки так йому вдалося побачити, чи є в будці хтось живий, — голосно і чітко сказав у напівкругле віконце:
— Нам потрібен Жмиренко Степан Федорович. Це лікар.
Дідусь-вахтер, на вигляд — ровесник палацу, витягнув з рота чорну люльку, душевно прокашлявся, потім навіщось зняв з голови синього фірмового картуза, з тих, котрі змушували носити таксистів ще за часів Радянського Союзу, покрутив його в руках і несподівано зичним басом відповів:
— Тю, ну вам треба — ви й шукайте. Хіба я вам бороню?
Утім, Степан Федорович знайшовся досить швидко — дорогу до його кабінету їм показала якась літня медсестра. Пройшовши довгим коридором з обідраними стінами та вікнами, шар пилу на яких практично унеможливлював проникнення до лікарні сонячного світла, детективи опинилися у просторій кімнаті без дверей, зате з убогими меблями. Для відвідувачів там передбачався лише один стілець, напевно поцуплений з дитсадка. У кутку біля вікна стояла металева медична шафа зі скляними полицями, де зазвичай тримали медикаменти — дуже давно. Зараз на полицях лежав шар пилу, такий товстий, що в нього вже можна було висаджувати фіалки. На стелі підсліпувато блимала гола лампочка Ілліча, а вікно затуляли дві темно-вишневі штори — вірніше, колись вони були такими, а тепер нагадували дві драні ганчірки, невідомо навіщо причеплені до карниза. За робочим столом, що в славному минулому був шкільною партою, сидів дядько середніх літ у білому халаті, накинутому на плечі, і щось зосереджено записував у величезному журналі.
— Степан Жмиренко, так? — з порога звернувся до нього Сокіл, попередньо постукавши по дверному косяку.
Дядько звів на нього здивований погляд захованих за товстелезними скельцями окулярів очей.
— Ви до мене?
— Так, до вас. Дозволите увійти?
— Прошу.
Степан Жмиренко виявився дивною особою. Якоюсь ніякою. Він був не високий і не низький — Олег оцінив те, коли той підвівся, щоби привітатися. Не товстий і не худий. Не красень і не потвора. Карі очі в полоні окулярних лінз скидалися на мальків у банці, а губи, тоненькі, мов шворка, без упину зміїлися в посмішці. Можливо, згідно з медичною логікою, така зовнішність якнайкраще підходила для того, аби викликати в пацієнтів беззастережну довіру до лікаря і провокувати їх на відвертість, але Соколу довелося зробити над собою чимале зусилля, аби просто простягнути йому руку для привітання.
— Присідайте, — деренчливим, як звук працюючої дрелі, фальцетом запросив лікар. Олег та Борис перезирнулися і вмостилися на обтягнуту клейонкою кушетку, більше схожу за розмірами на підлітковий диван. — Ви є... гм... е-е...
— Іларіон Кашпор, судово-психіатричний експерт першої категорії, — поважно відрекомендувався Сокіл. — А це мій помічник, Семен Драч.
— А можна ваші, гм...
— ...Наш відділ зараз проводить дуже важливе дослідження психічних розладів у жінок, їх симптоматику і діагностування, і ми б хотіли отримати дані про одну із ваших колишніх пацієнток. Прізвище — Ясинська.
— Ясинська, Ясинська... А, так, пригадую, — це ви мені, гм, телефонували сьогодні?
— Я, — підтвердив Олег. — Нас цікавить історія її хвороби.
— У вас, гм, є відповідний запит із прокуратури чи, може, якесь інше письмове направлення?..
— Безумовно. — Сокіл поліз до кишені. — Ось офіційний запит особисто від Бенджаміна Франкліна у двох примірниках, — детектив поклав на стільницю двісті доларів. — Ваша допомога для судової медицини буде неоціненною.
— Розумію... гм... — Купюри перемістилися до нагрудної кишені білого халата. — А що, з Ольгою якісь проблеми?
— Ні, з Ольгою ніяких особливих проблем. Просто нас дуже зацікавив її випадок.
— Що ж, — Степан Федорович довго не вагався. — Я пам’ятаю її, так. Ясинська Ольга Микитівна... Дійсно, гм, випадок той ще. Маніакально-депресивний психоз, ускладнений проявами шизофренії. Ольгу Ясинську привіз сюди чоловік. Він був сильно схвильований, гм... воно й не дивно. Він сам лікар, знаєте. Хоча, звісно, і не психіатр, але... також пізнає клінічну картину. Ольга ганялася за ним із ножем, хотіла вбити. Типовий маніакальний синдром.
— Ви це самі бачили? — встряг Борис. Пан Степан глянув на нього із здивованим незадоволенням.
— Звісно ж, ні. Яким чином? Мене там, гм, не було. Та, як я вже зазначив, пан Ясинський — медик. Він переповів мені усі прояви, які спостерігав, а підстав не довіряти його словам я не маю. Стан пацієнтки промовляв сам за себе.
— Що ще вам переповів цей ваш колега? — запитався Олег. Безкінечні гмикання психіатра почали діяти йому на нерви.
— Він, гм, пояснив мені, що стало поштовхом до розвитку