«Аристократ» із Вапнярки - Олег Федорович Чорногуз
— У мене модерн тісно переплітається із абстракціонізмом.
Останнє слово страшенно негативно діяло на Дульченко. Вона на нього реагувала, як індичка на червоний кашкет чергового по вокзалу, мінялася на обличчі й зауважувала:
— І не совісно вам так говорити молодій дівчині? Як у вас язик не стане поперек горла?
Які асоціації у неї викликало слово «абстракціонізм» — навіть Ховрашкевич не міг здогадатися. Даромир піднімався, знизував широкими, як шафа, плечима і виходив геть.
— Що ця баба розуміється на мистецтві, — заочно лаявся він.
А Маргарита Ізотівна тим часом сідала на свого улюбленого коника і навчала Зосю:
— Зосенько! Красунечко ви моя! Не вірте жодному чоловікові на світі. Усі вони брехуни і шарлатани. У мене є досвід, повірте мені. Думаєте, цей бородач кращий? Ви вірите його листам? Він же десь на Півночі шлявся. Думаєте, йому картина була потрібна? До жінки їздив.
— Він же неодружений, — заперечувала Зося.
— Усі вони неодружені. А як тільки візьме вас, виявляється, аж на двох аліменти платить. Візьміть цього… Нашого красеня… Сідалковського.
Зося раптово спалахувала і заплющувала очі, що покривалися тендітними, рожевими, з синіми прожилками повіками, котрі скидалися на великі пелюстки ранкової незабудки.
— Його ошукали, — захищала Сідалковського Зося.
— Хто ошукав? Хто ошукав? Ви йому вірите? Такого ошукаєш! Він сам добрий ошуканець. Я їх усіх знаю. Знаю і ненавиджу. І повірте мені, Зосенько, Дульченко ніколи ні за кого не вийде заміж… Спом'янете моє слово. Я не буду Дульченко, коли це слово порушу…
РОЗДІЛ V,
в якому розповідається про красиві фотокартки в профіль і анфас, оголошення, збори у «Фіндіпоші», зміцнення сім'ї і професійну хворобу
Фотокартки Адам приніс наступного дня. У Баронецького їх було стільки, як у Дульченко рецептів на приготування борщів. Сідалковський не без цікавості взяв пачку фотографій і глянув на першу-ліпшу.
— М-так, — він звів брови і загадково похитав головою, що Адамові спочатку навіть не сподобалося. — Ваша Єва, Адаме, створена богом. Це вам кажу я — переконаний від природи і виховання атеїст. Гарна, аж страшно…
— А в житті? Побачили б ви її в житті, Сідалковський! — зрадів Адам.
— Покличте до мене, будь ласка, Чигиренка-Рєпнінського, — сказав він до Адама, не звертаючи на його слова жодної уваги.
Адам вибіг з таким виглядом, ніби з Євою уже все позитивно вирішилося. Даромир ходив ліниво, здавалося, ніколи нікуди не поспішав і завжди про щось думав, забуваючи навіть привітатися.
— Єва покидає рай, — повідомив він Даромира, коли вони залишилися вдвох. — Тепер місцевком «Фіндіпошу!» починає вести боротьбу за існування любові Єви до Адама. Агнець божий у розпачі. Необхідне негайне втручання…
— А що від мене вимагається? — не зрозумів Чигиренко.
Сідалковський, заклавши руки за спину, міряв квадратуру свого кабінету. «Не та поза, — підказав йому Сідалковський-другий. — Перед художником ходиш, — а всього метр сімдесят дев'ять». Євграф випростався.
— Від вас, Даромире, вимагається небагато. Написати оголошення: «П'ятниця — день зміцнення сім'ї. Початок о 15 годині». Як завжди. Але дуже вас прошу: зробіть це гарно. Без модерну. Ви знаєте, я прихильник класики, модерн мені не імпонує.
Чигиренка-Рєпнінського ці слова зачепили за живе.
— То зверніться до Маргарити Ізотівни. Вона видрукує вам на машинці.
— Даромире, — зиркнув на нього Сідалковський поглядом представника іншої мистецької течії. — Ви мене ображаєте. Я ж маю право на суб'єктивність. Будь ласка, не нав'язуйте мені своїх смаків.
— Але у нас завжди оголошення друкувалися…
— Тепер будемо жити і писати по-новому.
Даромир почухав себе десь приблизно біля вуха і перевів погляд зі своїх черевиків на блискучі штиблети Сідалковського.
— Життя зіткане з протиріч, — процитував свій внутрішній голос Сідалковський.
— Ви про що? — запитав Даромир.
— Про взуття на ваших ногах і на ваших картинах.
— А-а, то, знаєте, все ніколи, — мабуть, Чигиренко-Рєпнінський почервонів, але Сідалковський того, що називається обличчям художника, не знайшов і нічого конкретного не міг сказати. — Картини дуже багато часу забирають. Особливо ескізи шапок та фіндіпошівські транспаранти. А це ж не моя робота.
— Я вас розумію: мистецтво вимагає жертв, але взамін, бува, дає безсмертя, — у Сідалковського був благодушний настрій, як у людей, котрі виходять з комунальної лазні з глибоким переконанням, що цього разу не забуто нічого. Навіть рушника.
Чигиренко-Рєпнінський круто повернувся і вийшов. Жартів він не любив, а претензій на дотепи й поготів.
Збори у «Фіндіпоші» проходили, як свято. Тут, нарешті, всі збиралися у повному складі. Ковбик, як завжди, сидів у президії і обирався головою. Нещадим вів протокол. Часто доводилося секретарювати й Сідалковському, але тоді він просив писати протокол Панчішку чи Зосю, боячись зіпсувати свій почерк.
— Стане як у лікаря, — казав він. — Кури сміятимуться.
З того часу, як профспілкові збори проводив у «Фіндіпоші» Сідалковський, на них ішли, наче в касу за преміальними чи «прогресом», як називав Панчішка прогресивку: весело, життєрадісно і, головне, згуртовано. Не любив цього діла тільки Ховрашкевич. У пошуках затишного місця він натикався на стільці чи на Зосині довгі ноги, щось незадоволено бурмотів собі під ніс і залазив, нарешті, під вішалку. Це викликало в усіх легеньку посмішку, але не сміх, бо, знаючи хворобливе себелюбство Стратона Стратоновича (він тільки собі дозволяв посміятися з Ховрашкевича), усі боялись і того, й другого. Ховрашкевич був з Ковбиком на лівій нозі, і до нього ставилися (принаймні про людське око), як у райцентрі до шофера, що персонально возить голову райвиконкому.
Нарешті Ховрашкевич вмощувався під вішалкою, як падишах під пальмою-віялом, і звідти холодним поглядом обстрілював Сідалковського, якого зненавидів, як і теорію Чарльза Дарвіна.
Ковбик напускав на себе серйозності і сидів, як пам'ятник, витесаний з монолітної брили. На столі, перед Стратоном Стратоновичем, немов біля підніжжя піраміди, стояла чорна мініатюрна авторучка-ракета. Це була улюблена авторучка Стратона Стратоновича. Вона була знаменита тим, що саме нею Ковбик накладав на всілякі документи негативні резолюції. Коли Стратон Стратонович брався за неї, у фіндіпошівців холола кров у жилах.
Сонце опустилося трохи нижче зеніту, не боячись, заглянуло крізь вікно, позолотило своїми проміннями горде й незалежне обличчя Стратона Стратоновича, і він одразу забронзовів, посоліднішав. Сідалковський глянув на нього, і йому здалося, що Ковбик скидається на баню лаврської дзвіниці. У Сідалковського зі старовиною не було пов'язано нічого, хіба що залікова книжка студента історичного факультету та накрохмалені Ією білосніжні манжети, які трішки асоціювалися з іспанським жабо початку XVI століття, але відносилися до того періоду, коли столиця Іспанії ще перебувала не в Мадріді, а в Толедо.
Збори були в розпалі, як жнива на полях під Кобилятином-Турбінним. Ховрашкевич сидів на них, наче сектант-адвентист
