Кінець Великого Юліуса - Тетяна Григорівна Ситіна
— Так… — сказала вона в ті короткі секунди, коли звістка про смерть Мещерського ще тільки стукала в її свідомість. — Ви нічого цим не виграєте. Я розумію, я бачу, що ви говорите правду. Так… Дозвольте мені, піти. Виходить, всі ці роки… Всі ці листи…Вона встала. Багато разів у своєму житті вона симулювала непритомність. Але тепер, зробивши крок до дверей, Аделіна Прейс вперше в житті по-справжньому знепритомніла.
— Їдьте додому! — сказав Смирнов Кірі після того, як вона розповіла йому про свою розмову з матір'ю. — У вас є гроші на таксі? Якщо нема, я дам. Візьміть машину і їдьте додому. Подзвоніть Володі, нехай він негайно прийде до вас. Випийте міцного чаю і прийміть таблетку трійчатки, тому що через півгодини вас звалить мігрень… До побачення!
— Я хочу ще сказати… — почала було Кіра, але Смирнов настійливо і твердо спинив її.
— Нічого ви не будете мені пояснювати! — сказав він, допомагаючи дівчині підвестись з крісла. — Знаєте, Кіро, часто буває, що люди, багато і правильно говорячи про свої помилки або нещастя, впадають у небезпечну ілюзію. Їм починає здаватись, що все важке позаду. Що все змінилось — і життя, і вони самі. Але слова замінюють вчинки лише на деякий час, нещастя повертається, і тоді вони страшенно скаржаться на несправедливість долі. Так виникають долі невдах! Ви непогана молода людинка! Не базікайте, а покажіть своїй родині, на що ви здатні. Адже ви самі сказали, що у вас є родина! Це дуже правильно. Вона у вас прекрасна, розумна, сильна, завжди з вами і в усьому прийде на допомогу. Але в неї є непорушна якість — не вірити словам! Діла від нас вимагають! Завжди пам'ятайте про це. Ну то як, дати вам грошей на таксі?
— Спасибі! — сказала Кіра, похитуючись на затерплих від напруження ногах і з усіх сил намагаючись усміхнутись. — Дайте… Я віддам… Я нічого не буду говорити. До побачення. Я постараюсь!
— Час добрий! — кивнув Смирнов і, коли дівчина була вже біля дверей, ще раз повторив: — В добрий часі Бажаю удачі.
Слідство закінчувалось. У полковника Смирнова зібрався довгий список термінових справ. У ньому кілька разів повторювалось: «Дзвонив Пономарьов. Обов'язково відповісти».
— Гарасим Миколайович? — зрадів полковникові академік Пономарьов. — Слухай, я тебе прошу, приїжджай! Та ні, ну чого ж ми будемо зустрічатись у місті! Не поговоримо як слід… Тебе смикають, мене шарпають. Слухай, Гарасиме Миколайовичу, ти в цьому році купався в річці?
— Ні, ще! — усміхнувся Смирнов. — Ніяк не доберусь до берега. Ось уже під час відпустки поїду в Крим, тоді…
— Що — Крим! — закричав у трубку Пономарьов. — Ні, ти приїжджай до мене! Я тебе таким пляжем почастую — ахнеш! Слухай, я серйозно прошу, приїжджай. Мені порадитись треба…
У найближчу неділю полковник зранку поїхав до Пономарьова.
— Ні, ні, я тебе в дім не кличу! — сказав Пономарьов, вітаючись. — Їдемо прямо на річку!
Коли добрались до річки, Смирнов зняв капелюх, розв'язав галстук і сів на пеньку.
— Справді, — сказав він майже благоговійно. — Дивна природа у нас, в Середній Росії. Спокійна. І весела разом з тим. І мила — розумієш, Олександре Петровичу? Мила серцю!
Річка справді була гарною. Вузька, глибока, з чистою, прозорою водою, вона нетлями звивалась між берегами. А понад берегом, біля самої води, лежали сріблястосірі кулі верб. На протилежному боці починалось поле жовтіючої пшениці, вдалині темніла смужка лісу, і над усім цим сяяло щедре, високе, синє небо.
— Ну, що я тобі казав? — з захопленням підхопив Пономарьов. — Почекай, зараз купатись будемо за моїм методом, з комфортом.
Він приніс із машини дві запасні камери і накачав їх насосом.
— Та ну їх, я й сам умію плавати! — запротестував був Смирнов, але коли вони розляглися і ухаючи влізли у воду, Гарасим Миколайович поплавав, а потім за прикладом Пономарьова розпластався по-жаб'ячому на камері і завмер, намагаючись не рухатись у теплому верхньому шарі води, біля берегів яскравозеленому від відображення верб, а на середині — голубому.
— Хороше! — похвастався він перед самим собою і зажмурився. — В цілому дуже здорово!
Пізніше, поки Смирнов сидів на траві, обсихав і курив, Олександр Петрович знову пішов до машини і повернувся з чемоданчиком. У чемоданчику були дві пляшки пива, хліб, огірки, помідори і круто зварені яйця.
— Чудний, пиво треба було в річку опустити! — забурчав Смирнов. — Поки ми купались, воно б нахолонуло. Ну, про що ти хотів порадитись?
— Почекай, ось під'їмо, ще раз викупаємось, тоді поговоримо, — запротестував Пономарьов.
— Та ні вже, давай зараз! — наполягав Смирнов. — Ти в цих розкошах щодня буваєш, а я хочу перед від'їздом ще хоч годинку ні про що не думати… Я слухаю тебе, Олександре Петровичу!
— Розумієш, у чому справа, — почав схвильовано Пономарьов, — хочеться обмінятись думками. Розумієш, в чому справа! Давно, років п'ятнадцять тому, переглядаючи нові англійські публікації з мого предмета, я наткнувся на цікаву статтю одного молодого вченого біолога.
Пономарьов розповів, як поступово у нього виникло тепле, дружнє почуття до молодого англійського вченого. Він почав стежити за його працями і щиро засмутився, коли вони зникли.
Та ось, після тривалої кілька років перерви знову з'явилась стаття знайомого англійця. З ряду ознак, зрозумілих тільки вченому, Пономарьову стало ясно, як скрутно було англійському біологові в роки мовчання. Всі його попередні статті були зв'язані з вивченням проблеми процесів обміну речовин в організмі людини. Цього разу стаття розглядала процеси забруднення пор шкіри і по суті рекламувала новий сорт крему, що очищає шкіру обличчя. Ім'я ученого з'явилось серед працівників великого косметичного концерну. Все це свідчило про поразку, все говорило про те, що в англійця не вистачило сили і коштів продовжувати роботу над основною своєю темою, він втомився від злиднів, від тривоги за завтрашній день і — здався.
— Можете уявити собі, Гарасиме Миколайовичу, як я зрадів, коли через деякий час знову прочитав велику статтю мого англійського невідомого друга, присвячену дослідженням з основної його теми! — говорив Пономарьов. —
