Хід королем - Майкл Доббс

— Ні слова, сір. Уже й так забагато шкоди, забагато горя, забагато суперечок. Дивіться, але не говоріть. Я наполягаю.

— Не дозволяється навіть формального висловлення скорботи, містере Уркгарт? Навіть за вашим сценарієм?

— Ані кивка, ані перекошеного обличчя, ані скорботно опущеного зору... Навіть за узгодженим сценарієм, оскільки ви, здається, жадаєте розв'язати всі вузли, які ми зав'язуємо.

Король відмахнувся зневажливим жестом.

Прем'єр-міністр заговорив повільно, з притиском, повертаючись до своєї теми.

— Я наполягаю.

— Краще мовчати, ви гадаєте?

— Авжеж. Деякий час.

Король відвернувся від руїн і вперше подивився прямо в очі прем'єр-міністру: на обличчі застигла поблажливість, руки ховалися глибоко в кишенях дощовика.

— А я так не гадаю.

Уркгарт боровся сам із собою, щоб не піддатися на провокацію і не втратити самовладання. Він не хотів давати королю бодай натяку на сатисфакцію.

— Як ви вже пересвідчилися, ваші вислови люди зрозуміли хибно.

— Або перекрутили.

Уркгарт проігнорував непрямий натяк.

— Краще мовчати, ви кажете,— провадив король, повернувшись обличчям проти вітру і бризок; ніс монарха виступав уперед, наче у великого вітрильного корабля.— Цікаво, як вчинили б ви, містере Уркгарт, якби якийсь клятий дурень-єпископ зробив вас мішенню настільки несосвітенних звинувачень. Мовчали? Чи спробували захиститися? Чи не гадаєте ви, що зараз важливо висловитися, щоб готові слухати нарешті мали можливість почути і зрозуміти?

— Але я не король.

— Ні. За що і ви, і я маємо бути вдячні.

Уркгарт витримав цю образу. Дугова лампа вихопила з-під руїн крихітне рученятко. Кілька секунд сум'яття та надії — і проблиски очікування померли в землі. Це була всього-на-всього лялька.

— Я повинен бути впевнений, сір, що мене теж почули і зрозуміли. Ви.

Десь пролунало тріскотіння: обвалювалися дошки,— але ніхто зі співрозмовників навіть не поворухнувся.

— У подальшому будь-який ваш публічний виступ розглядатиметься урядом як провокація. Проголошення конституційної війни. А майже за двісті років жоден монарх не переміг прем'єр-міністра.

— Цікава точка зору. Я забув, що ви науковець.

— Політика вивчає методи досягнення і використання влади. Це груба, по-справжньому безжальна арена. Королю там не місце.

Дощ цівками лився у них по обличчях, крапав з носа, стікав за коміри. Вони обидва змокріли та змерзли. Уже немолоді, вони мали б шукати прихисток, але жодний не зробив і кроку. Якби хтось витріщався на них з відстані, нічого не почув би за торохтінням відбійних молотків і короткими командними викриками: просто двоє чоловіків стояли лицем до лиця — правитель і його співрозмовник,— дві постаті, що вимальовувалися на тлі різких спалахів рятувальних прожекторів на бляклій, однотонній панорамі, яку омивала злива. Ніхто не міг розрізнити ні зухвалості в обличчі Уркгарта, ні вічної царственої непокори, що залила рум'янцем щоки його візаві. Можливо, проникливий спостерігач і помітив би, як король обхопив себе за плечі, але, звісно, це через негоду і недолю, що привела монарха на це місце, правда?

— Чия проґавив у цій промові згадку про мораль, прем'єр-міністре?

— Мораль, сір, це монолог недіткнутих і недіткливих, це помста невдах, покара тих, хто спробував чогось досягти, але зазнав невдачі, або тих, хто ніколи не мав мужності взагалі спробувати,— прийшла черга Уркгарта провокувати свого співрозмовника. На кілька хвилин між ними повисло мовчання.

— Прем'єр-міністре, чи дозволите мені привітати вас? Вам це вдалося: я зрозумів вас абсолютно ясно.

— Я не хотів би лишати вам сумнівів.

— І не лишили.

— Ми домовилися, так? Більше жодного слова?

Коли нарешті король заговорив, голос його звучав настільки тихо, що Уркгарту довелося напружуватися, щоб розчути.

— Можете бути певні: я настільки ж ретельно стримуватиму свої слова, як ви добираєте свої. А тих, які ви сьогодні вимовили, я не забуду ніколи.

Тут їх урвав крик попередження, який долетів згори, і люди покинули звалище: дерев'яний виступ затремтів, захитався й нарешті впав, відпустивши ліжко в повільний, граційний смертельний кульбіт, перш ніж осипатися купою уламків біля руїн. Самотня подушка досі п'яно гойдалася на вітру, настромлена на гостряк того, що ще вранці було дитячим ліжечком — його пластикове брязкання досі чулося на вітру. Без зайвих слів Уркгарт почалапкав назад по грязюці.

Майкрофт приєднався до короля на задньому сидінні монаршого автомобіля, машина вирушила назад у Палац. Майже всю подорож монарх мовчав, поринувши у свої думки й емоції, заплющивши очі,— мабуть, через те, що побачив, подумав Майкрофт. Коли ж король заговорив, його слова були майже нечутні, майже шепотіння, начебто обидва були в церкві або відвідували камеру смертників.

— Жодних слів більше, Девіде. Мені наказано мовчати, або я відчую наслідки.

Очі в нього досі були заплющені.

— Жодних інтерв'ю?

— Ані слова, якщо я не хочу відкритої війни.

Ця думка висіла між ними кілька секунд, які перетекли в хвилини мовчання. Очі короля були досі заплющені. Майкрофт подумав, що, може, це шанс йому висловитися.

— Мабуть, це не найкращий час... однак такого і не буде. Але я б хотів узяти відпустку на кілька днів. Якщо вам зараз не треба багато з'являтися на публіці. Ненадовго. Є кілька особистих моментів, які мені треба вирішити.

Король досі сидів, заплющивши очі, його слова зазвучали монотонно та здавлено, майже без емоцій.

— Я повинен вибачитися, Девіде. Боюся, я сприймав тебе як функцію. Зовсім поринув у власні проблеми,— він зітхнув.— Увесь цей бедлам... а я мав бодай знайти хвильку розпитати тебе. Різдво без Фіони, певно, було пекельним. Авжеж. Авжеж, тобі потрібна невеличка перерва. Але є одна дрібниця, і мені потрібна твоя допомога, якщо ти можеш її надати. Я хочу здійснити невеличку подорож.

— Куди?

— Три дні, Девіде. Усього три дні, й недалеко. Я думав про Брикстон, Гандсворт, може, Moc-Сайд і Ґорбалз. Проїхатися по селах. Одного дня пообідати в їдальні «картонного містечка», наступного — поснідати в Армії спасіння. Почаювати з убогою родиною, яка животіє на підмогу, і розділити з нею тепло від одного лише поліна. Зустрітися з підлітками, що ночують на вулиці. Ти зрозумів, думаю.

— Ви не можете!

Голова короля досі була відкинута на спинку сидіння, очі — заплющені, а голос досі звучав холодно.

— Я можу. І я хочу, щоб мене всюди супроводжували камери. Може, я три дні посиджу на пенсіонерській дієті, кинувши виклик репортерам, які подорожуватимуть зі мною, робити те ж саме.

— Та це краще, ніж інтерв'ю!

— Я не