Зламана коханням - Ксенія Євчук

Ставлю тарілку на стіл і піднімаюся сходами до кімнати. Вона лежить на ліжку, махаючи ногами.

Вона мовчить, а я не порушую цю тишу, щоб сказати про порцію на столі.

Можливо, вона передумала їсти. Можливо, згадала, що слідкує за своєю фігурою.

Вона не хоче переїдати після тренувань, але через стан зомбі в минулі дні важко було засунути в неї навіть печиво, яке пекла Ясмін. А воно ну дуже смачне.

Вона зовсім не хотіла їсти, лише пити.

Афіна бере телефон і дивиться в екран, щоб за декілька секунд знову відкласти його.

Я сідаю поруч і вже тягнусь до її волосся, коли вона заховує обличчя в простирадлах і ледь чутно каже:

— Що я тобі кажу кожного дня?

Я хвилину думаю над її запитанням.

Багато чого.

Що я ідіот. Що вона волога через мене. Що вона не може терпіти мене, коли я залишаю нічию після тренування.

Почуття.

— Не мовчи.

— Ти голодна? Я принесу тарілку сюди.

Я вже піднімаюся з ліжка, готуючись спуститися вниз і принести їй добавку, яку вона просила.

Вона не просила.

Це я запропонував, щоб не бачити її сумного погляду.

Щоб не відчувати напруження в повітрі.

Афіна піднімається і сідає на край ліжка. Вона не дивиться на мене, але я можу почути короткі схлипування, що йдуть від неї.

Я зупиняюся в дверях, очікуючи, що вона щось скаже.

Я не залишу її зараз, якщо вона почне плакати.

Єдиний раз, коли вона плакала, — це той сраний день, який я ненавиджу всім серцем.

Тоді я вперше побачив, як Афіна плаче, і не міг нічого із цим зробити. Рафаель в пориві гніву залякав її, накричав на неї, і я не зробив нічого, щоб захистити її.

Я не сказав йому замовкнути чи перестати гніватися на неї, щоб вона видала, де її сестра.

А дівчина, як на зло, не відповідала. Вона трималася до останнього, не видаючи місце знаходження сестри.

Я ненавиджу себе за те, що вивів її з кімнати і залишив зі сльозами на очах на її ліжку, коли найбільше хотів обійняти її і вдарити Рафаеля за його в'їдливий тон та слова.

Зараз же Афіна не здригається, як люди, що плачуть.

Вона спокійно, занадто спокійно каже:

— Скажи, що ти кохаєш мене.

Я зітхаю, закриваю очі й намагаюся знайти в собі сили відповісти. Але слів немає. Я не знаю, що сказати, не знаю, як заспокоїти її.

— Ти ніколи не казав мені цих слів, Лансе. Ніколи. То скажи зараз, щоб я це почула. Щоб я знала.

Дивлячись в її спину, розумію, що я не скажу те, що вона хоче почути.

Я ніколи раніше не зізнавався нікому в коханні. Я не вмію кохати когось. У мене ніколи не виникало таких почуттів, на відміну від Рафаеля, який вже зробив пропозицію своїй колишній, і вона її відхилила. Вона його зрадила.

Все, що в мене було — це повії.

Жінки, з якими я частіше, ніж один раз, спав. І це було моїм найбільшим досягненням.

Чому Афіна саме зараз вирішила, що хоче почути від мене ці слова?

Я люблю її, та не знаю, як це.

Як це — кохати. Що це таке — кохання.

Рафаель кохає Ларію.

Він говорить про це щоденно. Щогодинно.

Їхня дитина — знак того, що вони навіки разом.

Я ніколи не цікавився в нього, як виглядає це відчуття.

Яке воно на дотик чи на смак.

Чи коханням є те, що я хочу захищати і цілувати цю жінку?

— Я хочу побути сама.

Через те, що я нічого не кажу, вона, не розвертаючись, встає і йде на балкон.

Там, де сонячне світло буде потрапляти на її обличчя, і через це вона буде мружити очі.

Я стою так ще декілька хвилин.

Можливо, я зможу щось сказати, щоб їй сподобалась моя відповідь.

Можливо, я зараз підійду до неї і збрешу, що кохаю, щоб вона посміхнулася і обійняла мене, як вона це робить завжди.

Та я не хочу брехати їй.

Достатньо, що я робив їй боляче раніше, не відповідаючи на її флірт, коли хотів її так само сильно.

І навіть зараз я не шкодуватиму, що тоді не стримався.

Достатньо того, що Афіна тепер пов'язана зі мною кров'ю.

Вона ні за що на світі не покине мене, якщо не хоче помирати в ранньому віці.

Я виходжу з кімнати, залишаючи двері прочиненими.

Афіна не виходить, щоб пообідати. Вона не виходить, щоб повечеряти чи пройтися вечірнім пляжем, що вона робить кожного вечора.

І коли я ввечері піднімаюся до кімнати, вона вже не на балконі.

Афіна зі своїм квітковим ароматом і піжамою в квітковому стилі обіймає мою подушку, притискаючись щокою до своєї.

Її рот привідкритий, а дихання спокійне. Вона спить, притискаючи до себе подушку, на якій сплю я.

Я не приймаю душ, відчуваючи на своїй шкірі солоність моря.

Тихо, як тільки можу, роздягаюсь і лягаю поруч з нею, заправляючи її волосся за вухо.

Від мого дотику вона не прокидається, лише рухає губами, ніби щось каже.

Я навіть не стараюся відібрати в неї подушку, просто лягаю і згадую її засмучений вираз обличчя на кухні перед тим, як засинаю.

Мене штовхають, і спершу я думаю, що це відбувається уві сні.

Але потім я розумію, що мене насправді не штовхають.

Це мій телефон вібрує на столі і видає дратівливі звуки.

Ліжко Афіни з її сторони застелене.

Вперше вона не збудила мене перед тренуванням.

Мені прийдеться покарати її за цей вчинок.

Голос Ларії, хоча дзвонив до мене Рафаель.

— Ми зустріли її. Вона вже вдома. Повертайся, коли закінчиш свої справи.

Я не встигаю відповісти, коли Ларія після свого останнього слова кладе слухавку і залишає мене в ступорі.

І тоді я розумію, що на половині ліжка, де спить Афіна, немає складеної піжами і пов'язки для сну.

І навіть її запах вивітрився через відчинені на балкон двері.

Я підриваюся з ліжка і дуже сподіваюся, що це просто невдалий жарт.

Та її речей нема ні в шафі, ні в шухлядах.