Бомба для голови - Юліан Семенов

«Не одним, — поправив себе Берг, — а трьома порухами. Спочатку я підняв руку, потім узяв тюбик, а після цього, що було в тюбику, вилив у ванну. Ага, старий дурню, правильно тебе проганяють — ти ж забув про четвертий порух, бо коли не я повернув тюбик на місце, то хто ж? І тільки в тому разі, якщо це не моя рука, я можу відкинути п’ятий порух, але ж це — моя рука, і я опустив її у ванну. І простягнув уздовж тіла. Це вже, до речі, шостий порух. Кройцман, ти розумник, треба гнати в шию юриста, який позбавлений дару фіксувати місце, обличчя, рух, суму, колір і запах…»

Берг знову розгорнув газету. «Симпозіум юристів». Він навіть не став читати, про що там ішла мова. «Якщо це демократичні юристи, вони, напевне, приймуть резолюцію про В’єтнам і про шовінізм Ізраїлю, а якщо «вільні», то надішлють телеграму в Москву про розгул антисемітизму і зажадають, щоб вивели російські ракети з Ханоя… — подумав він. — Який закон може бути в цьому світі беззаконня? Поки є інтереси Дорнброка, він вимагатиме такого закону, який охороняв би його інтереси. А охорона інтересів одних завжди передбачає обмеження інтересів інших. Можна написати найточніше зведення законів, але ж законам надають життя люди, а люди не можуть бути вільними від суспільства, в якому живуть. Ми пишаємося своїми демократичними законами. Так, у суд може звернутися людина з позовом до федерального канцлера. Будь ласка. Ми приймемо її позов. А далі? Або, будь ласка, давайте будемо обвинувачувати вбивць Ганса Дорнброка! «Прошу вас, прокуроре Берг, взяти на себе цю справу!» А замість убивці мені підставляють жертву. А коли я відділяю злаки від плевелів і продовжую шукати злочинця, мене заганяють у глухий кут — демократично, вільно, з повагою до моєї особи… З ким я вирішив боротися? З ким ти вирішив зіткнутися, Берг?! Тобі, здавалося б, соромно ковтати наживку з тих слів, які складають рядки нашої «найдемократичнішої конституції». Особисто мені беззаконня зараз подобається більше від закону: за те, що я відступив, міністр призначить мені незаконно високу пенсію — про це, мабуть, Кройцман уже подбав… Бідний Люс… Пробач мені… Все-таки я завжди був зрадником. Від цього не можна вилікуватись, як від тупості».

Раптом Берг ривком піднявся з ванни і, не витершись рушником, побіг у кабінет до телефону. Він ще раз заглянув у відділ поліцейської хроніки й набрав номер чергового у поліції.

— Це прокурор Берг… Скажіть, у якому районі знаходиться Генекштрасе, сім?

— На сході, — відповів черговий, — біля зонального кордону…

— Це недалеко від Чек Пойнт Чарлі?

— Цілком правильно.

Берг подзвонив до Гельтоффа.

— Доброго ранку, майоре.

— Доброго ранку, пане прокурор, — відповів Гельтофф і подивився на годинник: п’ять хвилин тому до нього дзвонив Штірліц і призначав зустріч.

— Я хочу зараз приїхати до вас в одній цікавій справі.

— Я чекаю вас, пане прокурор, через дві, а ще краще через дві з половиною години…

— Добре. А поки що я попрошу вас, доручіть комусь із ваших помічників супроводжувати мене в одне місце. З експертами.

— А ви… Хіба ви не у…

— Взагалі так, я у відставці, але я ще не здав справи… Тут у мене виникла одна ідея… Я її здійсню і здам справи, я ж іще не одержав офіційної відповіді на моє прохання про відставку…

2

— Холтофф, здрастуй, — сказав Штірліц, — вибач, що я так несподівано тебе викликав. Мені негайно потрібні матеріали в зв’язку з цією справою, — і він поклав перед Холтоффом газету, в якій було надруковано замітку про кулю, яка розбила телевізор у порожній квартирі фрау Шмідт. — Ти нічого не знаєш про це?

— Нічого, — відповів Холтофф, уважно прочитавши замітку. — Абсолютно нічого. Чому тебе це зацікавило? І взагалі, Кочев уже в Африці, отже, давай дотримуватися джентльменської домовленості… Ти обіцяв мені…

— Я не забуваю своїх обіцянок. Мені треба, щоб через дві години всі дані про цю замітку були в мене. Пошли туди експертів, досвідчених експертів, опитай жильців, які чули постріл, огляньте все довкола.

— Через дві години в мене буде прокурор Берг. Він тільки-но дзвонив і просив дати йому експертів і наряд поліції…

— Що?!

— Чому ти так здивувався?

— Але ж він у відставці…

— По-перше, офіційно його відставка ще не прийнята, а по- друге, він сказав мені, що в нього виникла якась ідея.

— Добре. Тут же. Ввечері. О сьомій. Згоден?

— Гаразд. Але це — останнє, про що ти мене просиш, Штірліц…

Те, що за ним почали стежити, Максим Максимович помітив одразу ж, як тільки сів у таксі.

— Спочатку Шарлоттенбург, — попросив він шофера, — потім їдьте через Вільмерсдорфштрасе мимо клубу «007», а потім у Чек Пойнт Чарлі. І не поспішайте, будь ласка. Я хочу відпочити в машині. Будемо зважати цю поїздку прогулянкою.

Він так склав маршрут, що, не називаючи Генекштрасе, змушував шофера проїхати саме по цій вулиці. «Все-таки я добре пам’ятаю Берлін, — з якоюсь несподіваною для себе хвастливістю подумав Ісаєв. — Коли вони запитають шофера, той відповість, що про Генекштрасе я й не заїкався. Правда, ця поїздка непередбачена, і це вдарить мене по кишені. Слава богу, видавець заплатив трохи грошей за книжку. Якби не цей випадковий гонорар, у мене б не вистачило грошей на те, щоб почастувати Холтоффа коньяком перед розмовою з Ленцом».

На Генекштрасе він побачив три поліцейські машини й Берга, який повзав по асфальту, розглядаючи в лупу, металевий люк каналізації…

«Так. Усе точно. Оце тобі й старий Берг, який «відстав од життя»! От молодець! А від «хвоста» я втечу. За кермом тієї машини, що йде за мною, молодий хлопець. Від цього я втечу. Все-таки старість — не так уже й погано. Прохідні двори Берліна я знаю краще від цих хлопчаків, і я від них утечу, тільки б не повели вони тепер Холтоффа. А хто саме? Невже Холтофф признався Айсману? Якщо мене водить контррозвідка — це дрібниці. Я — приватна особа, я не цікавлюся тутешніми секретами і не роблю ніяких протизаконних кроків. Отже, нехай ці стежать, не жалко… Я небезпечний лише для старих наці… От якщо включився Айсман — це гірше. А з другого боку, може, це й краще. Треба буде запам’ятати номер машини… Хоча, напевне, це «ренткар», узятий по чужому паспорту».

— Отже, вранці двадцять другого ви підмітали тротуар і біля вікон фрау Шмідт побачили бите скло, зібрали його