Не кохай мене - Ольга Джокер

- Що? - Запитує Жаров, дивлячись на те, як я застопорилася в діях.

- Нічого.

Зніяковіло червонію і прибираю брудний посуд у мийку. От і поговорили.

Ярослав п'є воду, потім іде до себе. Я чую, як шумить вода у ванній кімнаті. Сльози чомусь самі починають котитися по щоках і капати на футболку. Витираю їх тильною стороною долоні, мию посуд.

Адже я роблю величезні успіхи з відновлення. Раніше й мріяти про таке не могла, а зараз... Сергій Іванович хвалить, каже, що все виходить і буде ще краще. І тільки це має мене радувати, але я не відчуваю повного задоволення.

Яр повертається на кухню, заварює каву. Я шморгаю носом і старанно тру і без того чисту стільницю, аби він не побачив, що я плакала. Навіть на відстані я відчуваю арктичний холод, що виходить від нього. Безперечно, так не дивляться на жінку, з якою хочуть прожити все своє життя.

- Фільм дивитися будеш? - Запитує Жаров, взявши чашку з ароматно пахнучою кавою.

- Ні.

- Якщо передумаєш – приходь.

Чи означає це, що Яр скучив за нашими вечірніми посиденьками? Або ж кличе з ввічливості, а насправді я давно його дістала, ось тільки він узяв за мене відповідальність і банально не може піти назад?

Закінчивши з прибиранням, я згадую, що залишила свій ноутбук у вітальні, а це означає, що мені ще не раз доведеться зіткнутися з Ярославом перед сном. Потім мучися різного роду сновидіннями, після яких лише залишається міняти спідню білизну.

Зібравшись із духом, я заходжу до вітальні і, не дивлячись у сторону Жарова, беру зі столу ноутбук. Ну от і все. Нічого страшного.

Стоп! А зарядку?

Розгублено оглядаюся на всі боки і ніяк не можу її знайти. У вітальні напівтемрява, я не наважуюся увімкнути світло. Точно пам'ятаю, що батарея була розряджена і зарядку потрібно знайти негайно - довго мій древній ноут не протягне.

- Не це випадково шукаєш? - Запитує Жаров, показуючи зарядний пристрій у своїх руках.

- Ага, це.

До болю прикусивши губу, трохи зволікаю.

- Чого застигла, Сонь? — цікавиться Ярослав, ліниво відкинувшись на спинку дивана і здивовано спостерігаючи за мною.

Роблю кілька кроків назустріч, Яр розтискає долоню і простягає мені пропажу. Стикаючись з його шкірою, я відчуваю тремтіння по всьому тілу. Приховувати емоції майже неможливо. Вони ніби живуть самі собою. Окремо від організму в цілому.

- Дякую.

Я киваю Ярославу і повільно розвертаюся, щоб піти до себе в кімнату.

Такими темпами, якщо Жаров досі не здогадався, що я шалено в нього закохана – він це зробить. Зрозуміє з моєї безглуздої уповільненої реакції. Бо гостро я на нього реагую.

Я давно для себе зрозуміла, що найскладніші дні у цій квартирі – вихідні. Якщо з понеділка по п'ятницю я маю шанс не перетинатися з Ярославом, бо він багато працює, а я пропадаю в реабілітаційному центрі та універі, то в суботу та неділю сховатися від нього майже нереально. Як би старанно я не намагалася уникати зустрічей, вони раз у раз трапляються.

- Сонь, — гукає Яр майже біля виходу з вітальні.

Я обертаюся, його очі оцінювально ковзають по моїй фігурі.

- Що, Яре?

- Залишся.

- У мене є незакриті борги в універі, — одразу виправдовуюсь.

- Залишся зі мною, — не питає, а вимагає Ярослав, трохи схиливши голову набік.

Декілька разів поспіль здивовано кліпаю і навіщось міцніше притискаю до себе ноутбук, ніби він, як рятувальний щит, допоможе захиститися від Ярослава. Цього, звичайно, не трапляється. Метелики внизу живота прокидаються від сну і починають дуріти після пропозиції Яру. І вони не вщухнуть доти, доки я не погоджуся.

Коротко кивнувши, повертаю ноутбук разом із зарядкою на стіл та повільно йду до дивана. Серце підстрибує до горла, позбавляючи кисню та можливості зробити повноцінний вдих.

- І куди сісти? — нарікаю, зупинившись поруч.

- Придумай.

- Ти розвалився на весь диван!

У мене є два варіанти: сісти близько до Яра або... сісти до нього дуже-дуже близько.

Я вибираю перше і наші стегна стикаються. Ярослав при цьому не робить жодної спроби відсунутись.