Артар. Вигнанка Полярної пустки - Вікторія Ковзун

– Ще бажано мантію. Насуваються холоди.

– Так-так, обов’язково! Може, ще якісь побажання?

– Це до пані.

– Пані? – глянув на мене.

– На Ваш розсуд, – мовила я.

Зрештою чоловічок сказав мені зайти завтра після обіду, Лука щось йому дав, і ми вийшли на вулицю. Здається, я помалу звикала до міста, до людних вуличок та їхнього шуму. Книжник запитав:

– До гуртожитку сама доберешся?

– Так.

– Тоді до зустрічі, – попрощався він і зникнув за рогом.

Я дивилася йому вслід і думала: «Не вірю, що він так панькається зі всіма».