Проклята краса - Дарина Гнатко
Що, що ж їй робити?
Ганнуся виймала з дека пиріжки, коли почула, як відчиняються двері й у коридорі пролунали м’які кроки Дмитра. Ганнуся вся напружилась, знаючи, що ще мить — і він зайде до кухні. Двері ледь чутно заскрипіли, й почувся глибокий, коханий голос.
— Невже мої улюблені пиріжки з маком?
Ганнуся, ледь не заридавши, хитнула головою, не обертаючись до нього лицем, і здригнулась усім тілом, коли позаду її охопили за ще тонкий стан сильні чоловічі руки, а чутливої шкіри шиї торкнулись теплі вуста.
— Я надзвичайно скучив, — прошепотів Дмитро, цілуючи її неймовірно ніжно. Ганнуся чесно намагалась потонути в цій ніжності, але згадка про руки Прокопенка, руки, що теж тримали за стан, слиняві губи примушувала напружуватись все сильніше, дерев’яніти в таких жаданих обіймах Дмитра, чого той просто не міг не помітити. — Аню, гей, люба, що з тобою?
Ганнуся відкашлялась.
— А що зі мною? — різкішим, ніж бажалось, голосом запитала вона, відчуваючи, як гучно пролунала в ньому нота роздратування. Відчула й налякалась, що він зараз образиться на таке неласкаве відношення, але Дмитро тільки всміхнувся, поцілував її у вушко й запитав:
— Чергова примха майбутньої матусі?
Ганнуся тільки знизала плечима.
— Напевне.
— Моя чарівна, примхлива дружина, — пробурмотів Дмитро й у наступну мить, обернувши до себе лицем, накрив її вуста палким, пристрасним та водночас ніжним поцілунком. Ганнуся, застигнувши, завмерла в його руках, не відповідаючи спочатку на цю пристрасну ласку, але поступово її тіло розслабилось, відтанула та крижана кірка, що скувала після бридкого словоблуду Прокопенка. Наче відпустило її оте напруження, зробилось набагато легше. Минув вечір, минула й ніч, Дмитро пішов на роботу, занепокоєний станом Звольського, з яким трапився нещодавно серцевий напад. І думки, важкі та неприємні, знову заволоділи нею, ще з більшою силою.
А в другій половині дня вона вже прийняла рішення.
Вона погодиться на бридку пропозицію Прокопенка!
Прийнявши рішення, Ганнуся дещо заспокоїлась, точніше, не заспокоїлась, а зачерствіла внутрішньо, зробилась майже байдужою до всього, навіть до Дмитра. Вона тепер із зачаєною ненавистю дивилась у дзеркало на своє тіло та вродливе лице, зізнаючись собі, що саме через них, через ці ознаки звичної жіночої привабливості та гордості, над її коханою людиною нависла чорна хмара смертельної небезпеки.
Так минуло два жахливих дні.
Прокопенко підстеріг її на третій день біля парку. Вона йшла до річки, бо Ганна Гаврилівна вигнала її прогулятись, заковтнути свіжого повітрячка для дитинки, коли майже наскочила на струнку та пряму постать свого ворога. Побачивши її, він задоволено посміхнувся та мало не промуркотів:
— Я знав, що побачу тебе тут. — Темні, поблискуючі від прихованої пристрасті очі пропекли лице Ганнусі пронизливим поглядом. — Ну що, надумала?
Ганнуся помовчала, потім знехотя кинула:
— Надумала.
Микола ошкірився впевненою усмішкою.
— Ну й що, згодна?
Ганнуся мовчала, втупившись у рівні стовбури струнких сосен за спиною Прокопенка, аби тільки на нього не дивитись й не думати про те, що мало між ними відбутись. Ні, краще взагалі ні про що не думати, перетворившись на бездушну, нечутливу істоту. Її очі були пустими, коли вона нарешті поглянула на Прокопенка.
— Згодна, — витиснула вона з себе, мов повільно, неквапливо плюнула йому прямісінько в оцю огидну пику, побачила, як заблищали його очі.
— Розумна дівчинка, — гигикнув він, мало не вщипнувши Ганнусю за бліду щічку, але та відхилилась, кинувши на нього злий та невдоволений погляд. — Та не наїжуйся ти так, все у нас буде добре. Ну то пішли?
Ганнуся здригнулась.
— Куди?
— До моєї старої кімнати, там нам ніхто не завадить…
— Зараз?
— А чого ж тягнути кота за хвоста? — знову ошкірився Прокопенко посмішкою. Ганя нічого більше не сказала, тільки хитнула головою й уже за хвилину, мов за чужою, спостерігала за собою, тією молодою жінкою, що повільною ходою крокувала за невисоким чоловіком у формі. Наче не вона піднімалась за ним брудними, заваленими сміттям східцями в старому, неохайно пофарбованому темно-синьому під’їзді. Не вона дерев’яними, ослаблими ногами ступала в невеличку, бідно мебльовану кімнату з нерівними коричневими занавісками, прогнутим ліжком та поламаними стільцями. Не вона холодними пальцями, геть забувши, що не можна, брала з його рук склянку зі смердючою горілкою та підносила до блідих, безкровних вуст, стиснутих у злу, тонку лінію, аби тільки якось забутись.
— Вип’ємо за нас, Ганю!
Вона відчайдушно хильнула бридкої рідини та надривно закашлялась, коли горло обпекло пекуче сморідне пійло.
— Дурненька, хто ж так поспіхом горілку п’є, — ласкаво покартав її Прокопенко, і його розпашіле, вдоволене лице раптом опинилось зовсім поряд, і не встигла Ганнуся отямитись, як міцні руки по-хазяйськи охопили її стан та притягнули до дужого чоловічого тіла, а вуста, що тхнули дешевою горілкою, стрімко заволоділи її вустами. І вже не збоку побачила вона себе притиснутою до чужого тіла, а ось тут, біля дверей, нахабно зацілованою коханцем Дарини. То була вона, Ганна. І зрозуміла в ту ж хвилину, що не зможе, ніяк не зможе віддати свого тіла, яке належало одному Дмитрові й більше нікому, не зможе віддати його цьому нахабі. Впершись руками в його тверду, здавалось би, залізну грудину, Ганнуся замотала головою. Але Прокопенко тільки посилив обійми, а тоді Ганнуся, рухома одним тільки бажанням позбутись цих бридких вуст, що вп’ялись у її вуста нахабним, болючим поцілунком, з усієї сили вкусила його, відчувши солонуватий присмак його крові.
— Ти що, сказилась? — заволав Прокопенко, відпускаючи її та хапаючись за немилосердно прокушену губу. На його пальці яскравим полум’ям зачервоніла червона краплинка, а очі недобре сяйнули. — Чого надумала кусатись?
Ганнуся зробила крок назад.
— Я передумала, — важко дихаючи, вимовила вона, з острахом спостерігаючи, як змінюється вираз обличчя Прокопенка.
— Що ти сказала? — тихо й, здалось, спокійно запитав він, але Ганнуся бачила, що за тим спокоєм криється бурхлива хвиля несамовитості.
— Я передумала.
Темні очі Прокопенка зіщулились.
— Передумала вона, — передражнив він її. — А про чоловічка свого ти подумала, що його чекає, а? — він красномовно замовк, не знаючи, що вона вже три довгих дні тільки про це й думає. Але ось зараз, розуміючи, що треба рятувати Дмитра, вона все ж не могла змусити себе зрадити йому, віддатись цьому злодієві. Ні, не зможе вона цього зробити. Хто знає, а раптом Дмитрові вдасться врятуватись, він же у неї такий розумний.
— Чого мовчиш? — невдоволено запитав Микола.
— А я вже все сказала.
Його очі спалахнули недобрим сяйвом.
— Все кажеш, сказала? Ну то послухай, що тобі скажу я. Не хочеш приймати моєї ласки, то й не треба, сам візьму,