Темні таємниці - Андрій Анатолійович Кокотюха

знає, що робиться в тій глушині, – Чотар сплюнув собі під ноги, далі почав міркувати вголос, говорив не так до Максима, як до себе: – Припустімо, ті, хто має стосунок до зникнення Яни, із якихось причин вбили її друга Женю. Отруїли, щось укололи, підкинули тіло на край тієї злощасної дороги. І для чогось відтворили слід зубів на шиї. Отже, вони знають: десь поруч, у тій же окрузі, діє ще хтось. І цей хтось таки викрадає й убиває, перед тим справді кусаючи жертви. Зараз дурню скажу, але все це гарно додається до місцевої казочки про вурдалаків.

– Наталя Самченко товариству тими вурдалаками мозок винесла.

Максим промовив це спокійно. Чотар не одразу зрозумів почуте. Як дійшло – враз стрепенувся.

– Що?

– Те саме. Начиталася всякого. Я тут пошерстив Інтернет. Підняв казочки про прокляту дорогу, вампірів, які ховаються на хуторах, підводних чудовиськ у тутешніх бездонних озерах. Не край, а бестіарій. Та самі почитайте. Є в Інтернеті аж ціле тутешнє видання – «Волинь таємнича».

– Бачив. Ще більше – передруків звідти. Хоча, як на мене, дурня повна.

– Але людям отаке подобається. Усе краще, ніж про упирів при владі чи перевертнів у поліції. Як ось наш знайомий пан Ярмолюк. Демон, геній зла, не інакше. Залякав народ більше, ніж чупакабра.

Чотар гмикнув.

– Ніколи не думав, чим Сава Ярмолюк відрізняється від чупакабри або вурдалака?

– О!

– Бач, не думав. Я тобі зараз поясню. Отих чудовиськ, синку, люди за будь-яку ціну хочуть зустріти. Точніше, побачити, фото зробити, переконатися, що все воно існує. З такими ж, як Сава, особисто знайомитися мало хто ризикне.

– А, ви в цьому сенсі… До речі, я дізнавався, якщо цікаво. Про «Волинь таємничу».

– Ну?

– Там реально пише під різними псевдонімами десь троє-четверо. Сайт утримує власним коштом, судячи з наповнення – чисто для себе, задля розваги, місцевий бізнесмен. Грошей небагато насправді треба. У вихідних даних зазначено: власник – така собі фірма «Харон».

– Оригінально. Знаєш, що означає?

– Отож, – Максим знову гмикнув. – Перевізник на той світ через річку мертвих. Почуття гумору в пана Гнатюка ще те.

Раптом Максим завмер.

Якщо й збирався говорити далі, слова застрягли в роті, мов глевка грудка.

Його зупинив дивний вираз обличчя Вадима Чотаря.

– Як, ти кажеш, прізвище власника?

– Гнатюк. Поширене досить.

– До чого тут гумор?

– Так у Макара Гнатюка фірма займається вантажними перевезеннями. Що…

– Значить, Макар. Прізвище популярне, ім’я досить рідкісне.

Чотар рвучко підвівся, забувши про ковіньку. Насилу втримав рівновагу, та коли Максим кинувся підтримати – відсторонив жестом.

– З мене орден, синку. Не жартую.

6

Знову довелося просити ті самі «жигулі».

Іншої машини напохваті не мав, тож поклявся не розбити авто. Та щойно виїхав із Луцька, про обіцянку забув – почав витискати зі старенької «дев’ятки» всі соки. Власнику «жигулі» свого часу дістались дорогою ціною, відкладав на чотириколісну мрію, економлячи на всьому, крутився вугром на сковорідці, а як забракло сил – продав материну хату. Тоді пішла мода купувати сільські будинки під дачі, тож не прогадав. Відтоді й дотепер про машину дбали, як про малу дитину. Через те й збереглася, хай із запчастинами проблеми та проти джипа ніщо.

Чотар зараз нахабно використовував увесь набутий запас міцності старої автівки.

Коли влетів до Шацька, годинник показував початок шостої вечора.

Перед тим, як стартонути, напружив Максима ще раз і витратив трохи дорогоцінного часу, аби той знайшов контакт Гнатюка. Поліцейському це завиграшки, але власник «Харона» не відповідав, був поза зоною. Ольга – так само, і Вадим, поки не маючи на те жодних підстав, тим не менше підвів два факти під спільний знаменник. Через те стривожився ще сильніше.

«Опель» побачив на стоянці біля їхнього готелю. Ольга далі лишалася поза зоною, і тепер Вадим стривожився не на жарт. Ключ від її номера був на рецепції, умовити дівчину дати його виявилося не складно, та огляд номера нічого не дав. Крім того, що в сумці приховані документи, банківські картки, ключі від машини.

Вона пробувала додзвонитися до нього ще до полудня.

Отже, щось сталося.

Чорт знає, чому пані Барва вирішила діяти сама.

Буває. Тільки від того не легше.

Бажання діяти негайно, щось робити, не сидіти сиднем штовхало вперед. Проте Чотар справді не уявляв своїх наступних дій. Схоже, Ольга пішла й не повернулася, зникла безвісти, як її донька.

Вадим від безвиході знову набрав Гнатюка.

Поза зоною.

Твою ж…

Стоп!

Чотаря раптом осяяло. Він чітко і ясно пригадав учорашній день, який наче триває й досі, бо Вадим до пуття не поспав. Зв’язок почав барахлити, щойно вони повернули на Піщане. На території села зник зовсім, наглухо. Лиш в одному місці, де Гнатюкова дача, можна було ще якось подзвонити.

Ольга поза зоною.

Гнатюк – теж.

Він якимось боком, прямо чи непрямо, причетний до творення місцевих міфів. Є категорія легковірних, котрим тільки й давай такого. Отже, припущення про існування пастки, у яку навмисне заманюють, з огляду на це отримує доволі міцний ґрунт.

Піщане – пастка.

Мишоловка.

А Макар Гнатюк – той, хто кладе туди смачнючий запашний сир.

Чотар трохи подумав, потім підхопив ключі від «опеля». Затиснувши в лівому кулаку, спустився, не спираючись на ковіньку. Швидко кульгав, стискаючи її в правиці. Ступив до рецепції, запитав без надії почути відповідь:

– Не знаєте, куди пішла та пані?

– Ваша знайома? – для чогось перепитала дівчина. – Гості нам не звітують. Пішла – і все. Спитала, де автостанція.

– І де?

– То не станція як така. Місце зупинки маршруток.

– Яка різниця. Де?

– Не дуже далеко… Чекайте, – дівчина раптом стрепенулася, мовби прокинулася чи ожила. – Про вашу знайому зранку питали.

– Хто? – рука дужче стисла руків’я ковіньки.

– Такий кругленький чоловік. Та в нас його знають добре. У трупарні працює.

– Степан?

– Штефан… наче.

Ось вам новий поворот.

– Вони, може, разом пішли?

– Ні, ваша пані пізніше. Аби вдвох, я б сказала.

Ольга подалася кудись після того, як поговорила зі Штефаном.

– Може, згадаєте ще час?

– Ой, ну не знаю… Той чоловік приходив десь близько десятої. Пішов за годинку, але я ж тут не таймером працюю.

Спробу пожартувати Чотар пропустив повз вуха.

Ольга дзвонила йому вже після тієї розмови. Мабуть, хотіла порадитись чи просто поставити до відома. А він не відповідав, давав купу пояснень у поліції. Не додумався лишити телефон увімкненим.

– Може, знаєте, де той Штефан живе?

– Дуже він мені треба.

Чотар кивнув, вийшов на вулицю, на