Чужі скелети - Андрій Анатолійович Кокотюха

ніхто не заплаче після смерті. Між іншим, на сьогодні, на другу годину, Юлія Василівна призначила його похорон. Тіло їй збиралися видати, могилу викопали, труна зроблена, навіть якийсь там обід замовлений… Для кого, не знаю… Для копачів, для священика… Що тепер із цим усім робити, поняття не маю… Але Бог уже з ним: її молодший брат насправді не вартий жодної уваги. Ми ж із вами вже знаємо — Русик хотів інсценувати власне викрадення. Не домовився з Ігорем Крамарем — напевне, знайшов когось іншого. Потім ця компанія шукає зручне місце для своєї дислокації, і тут вибір випадково падає на будинок вашої покійної тітки. Його невпинно здає сусідка і найкраща подруга покійної. Дзвінок Гараніній міг бути частиною плану, частиною гри. Хто вам сказав, що в кінці цієї гри Юлія Василівна не повинна була знайти свого брата зв’язаним десь у підвалі? Ось тільки Русланчик давно ходив по краю, серце просто не витримало. Подільники злякалися, накивали п’ятами. Ось чому, пане Сахновський, більше дзвінків до Юлії не було.

— Логічно. Ви під таким соусом збираєтеся закрити справу?

— Послухайте, до чого тут соуси-шмоуси? Хіба вам, особисто вам не вигідне закриття справи? Вас із вашою спадщиною залишать у спокої…

— Чорна навряд чи пробиралася попід вікна Юлії і до мого саду просто так, — уперто гнув своє Сахновський.

— Ясно — не просто так! — вигукнув Костюк. — Вона злодійка, професійна крадійка. Глухоніма, тому й не могла нікому з вас відповісти. Та якби й могла — не завела б із вами бесіду серед ночі! Вона шукала, де б і що вкрасти, ясно вам? Нарвалася, через трагічну випадковість закінчила своє погане життя. Так само, до речі, як і Руслан Гаранін. Якщо хочете — зв’яжіть цих двох таким ось чином.

— Забагато випадковостей.

— Наше життя — ланцюг випадків, пане Сахновський. Повірте мені, я в міліції не перший рік, навіть не десятий. У нас на випадкових збігах обставин такі справи розкриваються повсякчас! Хочете, ще скажу?

Навіть якщо чоловік і жінка планують дітей, а не роблять їх випадково, захопившись своїми справами в ліжку, все одно ніколи не можна зробити навмисно або хлопчика, або дівчинку, або близнят. За великим рахунком, ми з вами народилися з пісюнчиками спереду, а не з дірочками, зовсім випадково. Бо і ви, і я могли народитися дівчатками, погодьтеся…

— Ви, я так бачу, філософ…

— А, — підполковник махнув рукою, — розумійте, як хочете. Мені лишається радіти — дві справи закриваємо відразу. Двома гадами на світі менше стало. Клопоту нам, ментам, від цього не поменшає. Та може, хтось із людей зітхне вільно, зараз я абсолютно щиро кажу… Юлія Василівна Гараніна живою залишилася. Теж позитивний момент. Та й ви свої справи зі спадщиною можете тепер починати.

— Всі, значить, задоволені?

— Всі, — впевнено кивнув Костюк. — Тепер ви дасте мені спокій? Передумали про привида заяву писати?

— Майже. Якщо допоможете в одній справі — взагалі залишу в спокої славну жашківську міліцію.

— Наприклад?

— Дайте людей. Вільних чоловіків, будь-кого. Шестеро потрібно.

— Для чого?

— Ну як? Могила викопана, священик чекає, навіть десь щось замовлено… Якщо виникнуть проблеми, я спробую вирішити. Чого так дивитесь? Поховати Руслана треба, бо коли його сестра буде годна цим займатися — ніхто не знає.

Костюк знову пошкріб підборіддя.

— Ви… той… серйозно?

— Абсолютно. Покінчимо вже всі разом із цим. Гадаю, Юлія не заперечить.

5.

Дивне рішення — Антон сам собі ще довго чудувався.

І не менш дивними вийшли похорони зовсім незнайомої людини, яка за кілька останніх днів так щільно ввійшла в його життя, що стала ніби рідною. Відчував Антон до покійного те ж саме, що і справді рідні та знайомі йому люди — нічого хорошого. Якби десь хтось хотів знайти еталон справді поганої людини, то Руслан Гаранін пасував до цього якнайкраще.

Коли шестеро молодих жашківських міліціонерів винесли з моргу на ношах тіло брата Юлії в труні та поклали в спеціально обладнаний для доставки покійників на кладовище бусик, Сахновський іще не переживав жодних емоцій. З Русланом ніхто не прощався — віко посадили на чотири цвяхи ще в морзі, один із копачів лише озброївся молотком і хвацько, зі знанням справи, загнав їх по шляпку. Потім для певності загатив іще два цвяхи.

Та коли четверо копачів на цвинтарі мовчки опустили гріб у землю, й один із них, так само мовчки, простягнув лікареві лопату, аби той кинув за традицією першу грудку землі, Антон зловив себе на думці: зараз відбувається щось на зразок утилізації чужого минулого. І він особисто причетний до цього.

Грудка глухо вдарилася об кришку труни.

Хоча Сахновський не вперше когось ховав, тут він не знав, як треба себе поводити далі. Але раптом сталося щось іще неймовірніше, ніж те, що вже відбувалося з лікарем: мов хто дав відмашку, до цвинтаря одна по одній під’їхали чотири машини. З однієї, службової, виліз підполковник Костюк із дуже скромним, та все ж таки — букетом квітів. За ним сунув начальник карного розшуку Петриківський. Джип Крамаря теж ні з чиїм не сплутаєш — Ігор, без квітів, діловито підійшов до могили, кивнув Антону, коротко потиснув руки міліціонерам, причому — не лише начальству, а й шістьом сержантам.

— Ніхто не знав, ховатимуть чи ні, — пояснив він свою присутність. — Потім кажуть: повезли. Ну, думаю, дай гляну. Знав же я його…

— Та й ми знали, — коротко відповів Петриківський.

А Костюк, видно, в останній момент засоромившись свого букетика, не знаючи, куди його подіти, просто жбурнув дві квіточки в могилу.

— Отак, — промовив Крамар.

Підходили ще люди. Переважно чоловіки, хоча один був із жінкою, ймовірно — з дружиною. Більше ніхто квітів не приніс, та й