Меллорі - Джеймс Хедлі Чейз

— Я спливаю кров'ю, — люто прошепотів він. — Допоможи мені.

І тоді розум Жанни, схоже, прояснився, адже вона перевела погляд із його обличчя на вщерть просяклий кров'ю рукав.

— Твій ніж, — сказала вона, висмикуючи свою руку з його хватки. — Зніми свого шалика.

Ян із відчуттям полегшення глибоко вдихнув повітря, вручив Жанні ножа та спостерігав, як вона відрізає рукав, орудуючи ним зі своєю колишньою вправністю. За якийсь час вони удвох пильно дивилися на рану та посинілу й набряклу плоть навколо неї.

— Поклади на рану підкладку та щільно її перев'яжи, — сказав він. — Мусимо зупинити кровотечу.

Жанна зробила підкладку з носових хустинок і закріпила її за допомогою шалика.

— Отак добре, — сказав Ян, відчуваючи, що на обличчі від слабкості виступив піт. — Допоможи-но мені накинути плаща. Та стара будь-якої миті може прокинутися.

А потім не лишилося нічого іншого, крім як чекати. Ян поклав пістолета просто перед собою на поличку, коло псалтиря, аби за потреби мати змогу легко дотягнутися до нього рукою. Він відчував слабкість у ногах, його дуже тривожило усвідомлення того, скільки сили він утратив. Якби поліціянти заскочили його зараз — рятунку не було б. Він би вбив стількох, скількох зумів, а тоді вбив би себе. Живим вони його не візьмуть.

Ян поглянув на свого годинника. Було чверть по десятій, і він задумався про те, що ж сталося з Коррідоном і сестрою Меллорі. Якщо Коррідон утік від поліції, то чи подасться він на той острів? Чи й справді можливо, щоби Меллорі переховувався там, як припустив Коррідон? Ян простягнув руку і торкнувся холодного руків'я пістолета, немовби для того, щоби всотати з нього трохи сили. Він знав, що не зможе й далі продовжувати цю гонитву. Поліція неодмінно його наздожене, це лише питання часу. Тож, якщо він збирається знайти Меллорі, то має зробити це, не гаючи часу. Острів видавався йому єдиною надією. Якщо Меллорі там не буде, Ян муситиме визнати поразку. Йому не до снаги буде шукати свого ворога по цілій країні, надто тепер, коли поліція полює на них із Жанною. Його єдиною надією був острів Відлюдника. Ян повинен був якось туди дістатися, та навіть гадки не мав, яким чином він це зробить.

Вже майже опівночі Ян вирішив, що нарешті буде безпечно покинути церкву. Літня жінка пішла задовго до того. Коли стара виходила з церкви, її розум був затуманений від сну, і вона не помітила їх із Жанною. Ян, якомога нижче припавши до лави, спостерігав, як та жінка йде геть, і слухав, як скриплять її черевики, коли вона човгала поміж рядами церковних лав, прямуючи на вулицю.

Довгий час у церкві стояла тиша. Сенсу залишатися тут далі вже не було, тож Ян легенько доторкнувся до Жанни, будячи її від неспокійного сну.

— Нам уже час іти, — сказав він. Його зболена рука геть закоцюбла. — Як ти почуваєшся? — Ян із полегшенням помітив, що в очах Жанни, яка, випроставшись, сіла на лаві, з'явилася світла іскра свідомості. Йому здалося, що зараз вона була більше схожа на колишню себе.

— Авжеж. Зі мною усе гаразд. — Вона занурила пальці у своє густе волосся та пригладила його. — А ти як? Як твоя рука?

— Нічого, може бути. Час іти.

— Я тобі не надто допомагала, правда? — неочікувано запитала вона.

Ян похитав головою, надто змучений, аби бути з нею ласкавим.

— Але зараз ти мусиш надолужити. Від тебе залежить дуже багато. Я почуваюся недобре.

— То що ми робитимемо?

— Хіба не ти маєш мені це сказати? — різко відповів він. — Хіба не ти завжди розробляєш плани?

Жанна безпорадно втупилася в його обличчя, а тим часом її розум безладно плутався, докладаючи неабияких зусиль, аби зосередитися. Яна охопив страх, адже він побачив, що планування їхньої втечі Жанні вже не до снаги. Нещодавній напад виявився значно руйнівнішим для її мозку, ніж усі попередні. У минулому Жанна швидко оговтувалася від цих нападів, але зараз лише сила волі та дисципліна змушували її розум працювати.

А втім, вона марно намагалася вхопитися за думку, на якій можна було би збудувати план втечі. Спостерігаючи за нею, Ян побачив, що Жанна не знає, з чого почати.

— Острів, — сказав він, втрачаючи терпець. — Ось куди ми з тобою мусимо вирушити. Як нам туди дістатися?

— Потяги до Шотландії відходять з вокзалу Кінґс-Кросс. Дістатися туди автошляхами нам годі й сподіватися.

— І де цей Кінґс-Кросс? — запитав він, погойдуючись туди й назад влад із пульсацією в пораненій руці.

— Неподалік від Ґрейс-Інн-роуд. Нам доведеться пройтися туди пішки.

Янове обличчя застигло. Його лякала сама думка про те, щоби йти пішки. Його ноги тремтіли, а в голові паморочилося. Він розумів, що геть не в формі для того, щоби пройти бодай якусь відстань.

— Не думаю, що зможу далеко дійти, — обережно сказав Ян, і в його мозку промайнула думка, що варто буде Жанні усвідомити, який він став слабкий, і в своєму теперішньому стані вона відчує спокусу його покинути. Він вирішив, що вб'є її, щойно вона проявить бодай найменші ознаки зради. Зараз його голова трохи паморочилась, а біль у руці неначе підстьобував, підганяючи поринути до шаленства розпачу та люті, тож Янові лише з великими труднощами вдавалося себе контролювати. — Я втратив багато крові.

Жанна обернулася до Яна та уважно на нього поглянула. Вона побачила його посіріле обличчя, крапельки поту, що виступили на чолі від болю, та відчула ту лють, яка кипіла у нього всередині.

— Яне... — Вона лагідно доторкнулася до його здорової руки. — Ми якось із цим упораємося. Усе гаразд. Я тебе не покину. Ти стільки для мене зробив. Ризикнемо та візьмемо таксі?

Ян доторкнувся до своїх пересохлих губ кінчиком язика. Така сердечність була останнім, чого він очікував від Жанни. Відколи П'єр загинув, доброта геть полишила цю дівчину, і те несподіване співчуття, котре Ян так ясно бачив на її обличчі, неабияк розчулило поляка.

— Далеко я не дійду, — сказав він. — Маємо взяти таксі. Я залишу свого плаща тут. Позич-но мені свій. Накину його собі на плечі. Якщо ми підемо