Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже

Із першим замком він легко впорався, але боявся, що може спрацювати сигналізація. Однак не пролунало жодного сигналу тривоги. Корсо став на порозі, витяг електричний ліхтарик й обнишпорив ним усі закутки в пошуках сенсора, лампи або камери. Нічого не побачив і тоді наважився ввійти.

Зачиняючи за собою двері, Корсо прийшов до висновку, що Собєскі й не думав про надійну охорону домівки. Полотна, звісно, коштували чимало, і сам господар прекрасно знав, що зломник — лише фах, але Собєскі, як будь-який крадій або вбивця, цілком довіряв таким самим, як він, більше того, був певною мірою солідарний зі злочинним світом, таким близьким і зрозумілим для нього.

Корсо неквапливо обійшов кімнати. Стіни, долівка, стеля — ось і все. Голі, рівні й блискучі, немов метал, поверхні. У сутінках за ним стежили очима істоти, зображені на портретах: травесті, героїнові наркомани, стриптизерки… Напівтемрява створювала сприятливе для них середовище: тут панували тінь і дух підпілля. І водночас вони нагадували передсмертні стрибки поранених на полюванні звірів. Загибель неминуча, але в останньому зусиллі вони сунули далі, перечіплювалися, а тоді конали в раптовій агонії.

Він ішов і ловив на собі їхні погляди, бачив підмальовані обличчя, напівстулені повіки, обважнілі від засохлого макіяжу. Наркотики, розпуста, відчай ховалися під шерехатою шкірою, текли синявими венами — легіони проклятих, яким Собєскі подарував відпущення гріхів.

Корсо не знав точно, чого шукав, але так чи інакше повинен був зірвати машкару з колишнього в’язня. Хіба можливо, щоб складна доля виліпила з нього лише блазня, охочого до шампанського й дешевих жартів? Собєскі пройшов випробування стражданням, наркотичною отрутою та огидними спонуками — життєвий шлях створив із нього істоту непросту й небезпечну. Хижака, що вмів маскуватися й дати відсіч…

Стефан дістався самої майстерні. Треба роздивитися кожне робоче полотно, кожний шкіц — десь має бути якийсь знак. Він пам’ятав про записник з підвалу — і не важливо, чи Собєскі його там загубив, чи лишив навмисно, аби заплутати сліди (Корсо не виключав і таке). Головне, що психологію злочинця можна збагнути з його малюнків і картин. Стефан був певним, що той видасть себе саме в них.

Під слабким світлом ліхтарика він переглянув усі робочі твори — підняв покривала, під якими були сховані картини, погортав скетчбуки, відкрив теки з літографіями…

Нарешті, в кутку, надибав полотно заввишки 1 метр 70 сантиметрів, старанно загорнуте в сіруватий шмат тканини. Він дещо відсунув шмату й посвітив ліхтариком — картина ще не зовсім висохла. Він заціпенів.

Це було жахливо.

Гидко.

Прекрасно.

Корсо не втримався й злегка усміхнувся. У нього перед очима містився беззаперечний доказ того, що Собєскі вбив Софі Серейс.

Поліціянт уважно роздивлявся кожну подробицю картини, коли йому спало на думку, що в долі Собєскі простежувалася певна логіка: живопис урятував його від демонів, але й повернув до старих спокус, саме через живопис він знову потрапить до суду.

Зненацька майстерню залило різке світло.

— Дарма ти сюди заліз, покидьку.

Корсо обернувся й уздрів Собєскі при повному параді: білий бавовняний костюм su misura[65], шовкова хустинка у верхній кишеньці, однотонна сорочка з італійським комірцем, замшеві мокасини з декоративним швом…

— Протизаконне стеження, проникнення до приміщення зі зломом, вторгнення в особисте життя — годі, віднині працюватимеш регулювальником на площі Зірки, йолопе.

Корсо з незмінною усмішкою поглянув на годинник.

— Зробимо інакше, Собєскі. Зараз 23:45. З цієї миті тебе затримано за звинуваченням у вбивстві Софі Серейс.

43

За півгодини група поліціянтів в одностроях висадилась на брукованому подвір’ї майстерні, засадила Собєскі до машини й відвезла його на допит до 36-го будинку. Художник не чинив жодного опору, не сказав ані слова, не зателефонував до адвоката. Очевидно, готовий боротися своїми силами.

Тим часом Корсо терміново зв’язався з Катрін Бомпар і повідомив їй новину, водночас добру і погану. Отже, він заарештував потенційного вбивцю зі «Сквонка», але за обставин, що виходять за межі закону. Обидва вони знали: суддя з питань звільнень та затримань припускає певні винятки з правил, тож Бомпар намагатиметься отримати від нього дозвіл на таке порушення і щось збреше про години.

Стефан також зателефонував до статистичного обліку й попросив ретельно обшукати майстерню — так чи інакше треба знайти фрагменти ДНК потерпілих. Водночас коп був певний, що Собєскі мав схованку, де мордував свої жертви, — групі Корсо буде над чим натерти мозолі. Тепер вони мали доступ до всіх таємниць приватного життя художника, а тому з легкістю натраплять на якийсь слід.

Корсо захоплено розглядав головну здобич. Надпереконливий доказ вини Собєскі. Щойно завершене полотно зображало Софі Серейс такою, якою вона була, коли її знайшли біля сміттєзвалища Потерни Тополь. Художник зобразив усе: розідрані кутки рота, вузли з білизни, налиті кров’ю очі, навіть камінь усередині горла… Безліч деталей, про які ніхто, зовсім ніхто не знав, окрім копів та самого злочинця.

Судексперти володіли засобами для точного визначення дати, коли створювалася картина. У будь-якому разі художник став до роботи принаймні десять днів тому, тобто через кілька днів після смерті Софі…

Щойно Корсо посадив Собєскі в кут кімнати, почепивши на нього кайданки, він продовжив обшук, намагаючись відкопати етюди, попередні шкіци до похмурої картини. Але нічого не знайшов.

Знайшов щось краще.

Картину, на якій художник зобразив геть скуйовджене тіло, що лежало на пустирі. Справжній натюрморт… Твір він так і не завершив, але можна було легко впізнати Елен Десмора. І знову деталей з надлишком — тільки вбивця міг про них знати.

Вірогідно Собєскі готував низку картин на цю тему. Стриптизерки «Сквонка» були його «Водяними ліліями».

Під час обшуку в голові поліціянта крутилися дві думки. Насамперед йому здавалося дивним, що художник так слабо підстрахувався. Він просто посеред майстерні лишив просушувати портрет першої вбитої дівчини і взявся писати другу жертву, в той час як знав, що до нього має заявитися судова поліція: того самого ранку Корсо й Барбі пообіцяли відправити наступного дня до його хати юрмище новобранців. Друга думка була психологічного штибу. Що більше він роздивлявся картини, милувався ними, то міцнішим ставало переконання, що художника спонукало до дій усього лиш бажання написати після вбивства відповідні твори. Катування й смерть обернулися на складники творчого процесу — сцена злочину перетворилася на своєрідний антураж. Собєскі зрежисерував картину в дійсності, аби перенести її згодом на полотно. Твір поєднував риси спектаклю й картини.

Зараз його аналіз