«Аристократ» із Вапнярки - Олег Федорович Чорногуз

Була неділя. Сідалковський лежав на експериментальному ліжку «третій зайвий» місцевої фабрики «Спецматрац», до якого безкоштовно додавалася пружина, і думав про те, що вже слід і «Фіндіпошу» перейняти цей добрий почин — до кожної шапки давати по запасному вухові. Та потім все зважив і подумав, що то дорого, і зупинився на запасному шнурку.

Сідалковський давненько мріяв про такий день, як сьогодні. Нарешті, прокинувшись уранці, ти не почуваєш себе обкраденим.

— Півтора карбованця за те, щоб перейти з одного дня в інший. Та ще без великого дзеркала. Чи не забагато? — запитував він себе, живучи останні дні в готелях.

У ті хвилини, коли Сідалковський хотів поговорити сам з собою, у двері обов'язково стукали і просили спуститися до адміністраторки: негайно заплатити за ночівлю. Бо, бачите, вона здає зараз зміну і гроші в бухгалтерію, а Сідалковський її затримує, та й не дуже, як видно, поспішає розраховуватись.

Він неохоче спускався вниз, дивився на адміністраторку і думав: у готелях завжди чомусь адміністраторки, як у літаках — стюардеси. Тільки Аерофлот підбирає стюардес за фігурами, а директори готелів адміністраторок, очевидно, по голосу. Сідалковський подавав два карбованці і, кинувши своє звичне «Здачі не треба», піднімався назад сходами до себе в номер. По дорозі до номера у ньому прокидався здогад, що кожна адміністраторка — то стюардеса, яку не взяли на літак через її вагу. А кожна стюардеса мала перед адміністраторкою ту перевагу, що знала: навіть якщо вона досягне певної, не габаритної, ваги, їй ніколи не пізно стати адміністраторкою.

Тепер Сідалковському готелі тільки снились. Він нарешті розміняв Тамарину двокімнатну квартиру на дві однокімнатних і поселився в одній з них. Його квартира містилася на першому поверсі, там, де у під'їзді, біля батарей парового опалення, щовечора стирали пилюку й грілися закохані із сусіднього будинку.

Кімната у Сідалковського була світла. На полірованих чеських поличках, окрім книг, стояли макети і моделі фрегатів, бригантин, яхт. Одні моделі, як запевняв усіх Сідалковський, йому подарували у далеких морських гаванях, інші він колись прикупив на знаменитому одеському товчку, який все збиралися закрити, щоб відкрити в іншому місці. У квартирі, наче в кают-компанії, були розвішані карти світу, лежали атласи і гордо, хоч і на одній ніжці, стояли два старовинних глобуси. У повітрі постійно висів запах морських водоростей, кораблів, звичайної кухонної солі, яку Сідалковський розмішував на воді з хлоркою й випускав її у простір через іонізатор, а на стінах морські краєвиди. В усьому відчувався аромат моря, старовини і парфюмерії.

Кімната Сідалковського мала п'ятнадцять квадратних метрів. Насамперед він обладнав її величезним ажурним дзеркалом у стилі Людовіка XIV. Дзеркало займало всю стіну і дев'ять квадратних метрів площі. Сідалковський тепер годинами міг просиджувати біля нього й розмовляти із собою, як рівний з рівним. Він позував, виробляв підходящу міміку, чистив і підточував свої лаковані нігті. Правда, дещо псувало настрій те, що він хотів побачити себе на всі сто вісімдесят два сантиметри, а це ніяк не вдавалося. Коли він бачив свою зачіску, то не бачив черевиків, коли бачив черевики — не бачив зачіски.

Перед дзеркалом Сідалковський і їв, тримаючи в правій руці ножа, у лівій — виделку, час від часу заглядаючи в «Правила хорошого тону», які заміняли йому няню-гувернантку французького чи, скажімо, англійського походження.

Усе, здається, у Сідалковського виходило: добре різалося м'ясо (він смажив найчастіше відбивні — на них легше було тренуватися їсти виделкою за допомогою ножа), набиралася непогано картопля. Особливо пюре. Гірше виходило зі смаженою «в соломку» і з зеленим горошком. Виделка трималася тоді непевно й трохи набік, горошок розсипався й котився по столу. Сідалковський ловив його пальцями і здалеку цілився в рот. Це його злило, але й забавляло.

— Як гра на баяні, — пояснював Сідалковський своєму двійнику, який постійно, але по-дружньому, не дуже докірливо похитував головою. — Що вдієш? — виправдовувався Сідалковський перед ним. — Цілковита відсутність координації рухів: на клавіатурі можу, а на басах — ніяк. Нема одночасної гри двома руками.

Сідалковському найбільше подобався його двійник у дзеркалі. Він завжди його розумів і ділив з ним усі радощі. Горя у Сідалковського не було. По життю він йшов з усмішкою на устах, як спортсмен товариства «Буревісник» попереду колони з гордо піднятою головою. Двійник йому подобався тим, що ніколи йому ні в чому не перечив. Єдине протиріччя, яке існувало між Сідалковським і двійником, полягало лише в тому, що Сідалковський тримав виделку в лівій руці, а двійник — у правій.

Інколи Сідалковський намагався поглянути на себе збоку, очима стороннього. Він довго придивлявся, як Євграф їсть, і не міг зрозуміти, чим той займається: їсть, бо голодний, чи практикується, бо хоче навчитися гарно їсти?

Потім підводився, йшов, не поспішаючи, на кухню, заварював каву і пив її. Пив без цукру, бо того року так пила каву Європа, в яку виходило і його вікно з кухні. Коли до нього приходила Ія, він ніжно обіймав її і під стереофонічні звуки платівки Джанні Моранді йшов на кухню.

— Подивися, куди вікно виходить, — казав їй Сідалковський. Ія підходила і дивилася. У дворі, за високим, тісно збитим парканом із дощок, марширували по плацу курсанти пожежного училища імені Мініна та Пожарського. Кожен бачив своє: Ія — курсантів на чолі з офіцерами, Сідалковський — Європу.

Після цього вони поверталися назад. Сідалковський діставав із тумбочки-бара пляшку шотландського віскі, яку йому приносила з ресторану Ія, робив у кімнаті з дня ніч і запалював свічки. Тоді розливав віскі по фужерах, і вони пили під звуки «лайки» зі світловим супроводом.

Готував каву Сідалковський по-своєму: з мінеральною водою, морозивом і окропом.

— Кава по-сідалковськи, — хвалився.

Ія пила її невеличкими ковтками, хвалила і постійно допитувалася рецепту, але все це він тримав у таємниці.

— Секрет фірми, — відповідав Євграф і посміхався. Найчастіше він пив каву по-європейськи. Це кава була гаряча. Він підносив її на таці, перед цим вимикаючи світло, і вона горіла синім полум'ям на спиртові, взятому із лабораторії «Фіндіпошу». Сідалковський теж пив каву маленькими ковтками, і важко було зрозуміти, хто кого наслідував: він Ію чи Ія його.

Після появи достроково народженого сина у Сідалковського Ія, здається, більше не претендувала на пост своєї сестри Тамари і не мріяла про це навіть у далекій перспективі, хоч Євграф постійно запевняв її, що вона в його життя вторглася, як теплий Гольфстрім до берегів холодної Скандінавії. Але згодом він привчив її не заглядати у завтрашній день, коли