Українська література » » Червона Офелія - Лариса Підгірна

Червона Офелія - Лариса Підгірна

---
Читаємо онлайн Червона Офелія - Лариса Підгірна
всьому.

Кость розсміявся. Сміявся голосно, довго, нагло.

Марко дивився на спотворене тим реготом обличчя і не впізнав його більше. Перед ним сидів ворог. Юда, що продався за тридцять срібників. Більше не Кость Чорницький.

— Ми ж усі троє були друзями, Костю. Чому? Як так могло статися, що ти став зрадником? Як міг стати зрадником свого народу, Костю? — Швед підвівся і з жалем подивився на Чорницького.

— Ну і сліпець ти, Марку! Га-га-га… А я то був подумав грішним ділом, що ти й справді щось знаєш… А ти — сліпець! Далі свого носа не бачиш. Аж дивуюся, як тебе тупака до Розвідочної управи взяли… Ти ж сам собі вигадав, сам повірив і всіх переконав! Дурний ідеаліст! Та ми тебе обвели навколо пальця! Чи ти справді віриш, що більшовикам те нещасне кліше потрібне було? Навіщо? Що ним друкувати? Гроші держави, яка існує виключно в голові у Петлюри й таких жевжиків, як ти? То для вас трагедія, а для совєцької влади — дурня.

— За цю державу, тварино, кров’ю і сльозами плачено. Зрозумів? — скипів той. — Поки ти від’їдався у своєму Волочиську на материних харчах, удвоє молодші за тебе життя своє віддавали. І не тобі патякати про Україну, яку ти зрадив за обіцянки того Юди. Ким тебе Юрко призначити обіцяв? Своїм помічником, волочиським комісаром? Аби ти стріляв у людей, які вважали тебе своїм, українцем?

Одне не розумію… Навіщо була ота вся гра? Навіщо ти мене познайомив із Олесею?

— Ну ти й дурний, Шведе! Дурний, як діряве цебро! — розсміявся Чорницький ще дужче. — Я ж тебе знаю; знаю, що ти вперед не головою думаєш. Ну, познайомив. Повдавав ревнощі. Шкода мені чи що… Зате через тебе ми могли вкладати в голову Снігіріву усе, що було потрібно: сонети Шекспіра, ще якусь муйню… Усе, щоб відволікти від справжнього. А щодо Трегуба — він сам наклав на себе руки. Я лише пояснив йому, що ті, хто багато знають, довго не живуть. Тим паче, з репутацією содоміта у сотні Зубка-Мокієвського йому робити нічого. І так, звиняй… скористався твоєю підробкою посвідкою. Я знав, що ти працюєш на новий уряд, з першого дня. І в університеті я з’явився лише задля того, аби наглядати за тобою. А актрисулька та… Біличенко… Не переймайся так! Твоя дама серця — звичайнісінька харківська проститутка із задатками актриси, хоч і вважає себе тут великим цабе. Її ще у сімнадцятому Юрко підібрав. Юрко усім і керував тут. А у Кам’янці ми її підлаштували спеціально для таких, як ти. Ну, вважай, для тебе. Чи… під тебе.

Марко стиснув зуби, із силою вдарив ногою по стільцю, на якому сидів Чорницький. Блага ніжка хруснула, і Кость важко звалився на підлогу.

— Юрка більше немає.

— Дурень ти, Швед… Сліпець! — розсміявся крізь біль Чорницький. — Твоя біда у тому, що ти віриш усьому підряд. От і зараз ти повірив усьому, що я тобі сказав, і вже не знатимеш, де правда, а де брехня. Може, мене завтра до обіду твої із Розвідочної і розстріляють, але я загину із відчуттям задоволення, що отруїв тобі решту життя. Аби тобі так масно не було.

* * *

Марко вийшов на двір, притулився стомленою спиною до нагрітої за день стіни маєтку. Уперше відчув, як то воно, коли на душі гидко від ненависті. У цю мить він ненавидів Костя Чорницького усією душею…

Він дійсно його ніколи по-справжньому не знав; вважав побратимом, товаришем… А поряд із ним була заздрісна і злостива людина, зрадник.

Але чи повинен він вірити всьому, що напатякав Кость? Чи повинен вірити тому, хто прагне лиш одного — отруїти йому решту життя?

Марко підняв голову, вдихнув на повні груди нічне прохолодне повітря. Є дві людини, які можуть йому щось прояснити: Олеся і Крамовський.

Із Крамовським він може побачитися вранці, перш ніж прибудуть із вивідної управи. А з Олесею…

Божевільне тепло в грудях забилося, запульсувало. Не може бути правдою те, що сказав Чорницький. Він брехав, аби приховати власну нікчемність, заздрість… Зрештою, хіба не Костя душила жаба, коли він зустрів Марка після госпіталю, в мундирі старшого прапорщика, з Георгієвськими хрестами на грудях? Його «заурядпрапорщик» було таке собі, не приший кобилі хвіст. Невже справа в отій єдиній поздовжній стрічечці на погонах?

Але ж хіба Марко не споров ті кляті погони так само, як і Кость свої? Хіба вони знову не зрівнялися? Як можна було називати себе побратимом і другом, коли ненависть переповнювала серце!

Та ну його… собака більшовицька. Найкраще, що можна зробити — забути його брехливі облудні слова.

Марко рішуче попрямував до маєтку. Пройшов чатових, вихором піднявся сходами до парадної зали.

— Хлопці, я відповідаю за панну у цих апартаментах, — проказав до вартових.

— Але… — один із вояків зам’явся. — Але пан Казиміренко дав нам чіткий наказ…

— Вона не покине своєї кімнати. Обіцяю вам! Ідіть, покуняйте до ранку внизу, на лавах.

— Перепрошую, пане, але у нас є наказ, — проказав один із вартових. — Ким доводиться вам ця пані? Якщо вона ваша знайома чи подруга, то…

— Вона — моя дружина, — Марко сам стрепенувся від цих вимовлених уголос слів. — Вона моя дружина, — повторив швидше сам для себе, аби почути ці слова ще раз і усвідомити самому, що вимовив їх з легкістю. Обіцяю, що вона не покине апартаментів, поки пан поручник не дозволить їх залишити усім.

Вартові переглянулися, але Марко уже нетерпляче постукав в Олесині двері.

Вона відчинила за якусь мить. Боязко глянула на нього, стривожена, невиспана, змарніла. Боса, як тоді, коли відчинила йому вперше у себе вдома.

Марко увійшов всередину. У єдине вікно кімнати лилося з небес зоряне світло. Загорнув її в обійми, почав цілувати обличчя, шию, оголені плечі.

— Люблю, люблю, люблю тебе! Хочу, аби ти була моєю до кінця віку, — прошепотів пристрасно, вдихаючи знайомий аромат її тіла, що пахнуло так, як мало би пахнути казкове пташине молоко, ніжно, збудливо, хвилююче.

— Марку… — голос Олесі дрижав, — Марку, що сталося? Чому такий рух був на заставі? Що відбувалося? Я так хвилювалася за тебе!

— Ну я ж тут, живий! — усміхнувся він, цілуючи її очі. — Слухай, Олесю! — перейшов знову на шепіт. — Я знаю тутешнього отця з костелу. Давай завтра вранці одружимося?

— Марку… Ну що ти кажеш… Яке одружимося? Я ж не католичка! Тут? У Тарноруді? Після всього, що сталося?

— А що сталося такого, що б завадило нам із тобою взяти шлюб? Заарештували Крамовського? От біда… Яке

Відгуки про книгу Червона Офелія - Лариса Підгірна (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: