Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

— А як щодо медового місяця? — запитав він.

— З Томасом? Для нього медовий місяць — це поїсти в «Макдональдсі» і піти на тренування з хокею.

— Він подорожує?

— Північно-західними територіями. Ківатін. Йеллоунайф. Велике Невільниче озеро. Норман-Веллс. Він усе там об’їздив.

— Я маю на увазі за кордон.

Вона похитала головою.

— Це не для Томаса. Він каже, що все і так є в Канаді.

— Що саме?

— Все, що потрібно в житті. Все тут. Для чого шукати це деінде? Він каже, люди надто багато подорожують. Він має рацію.

— Значить, паспорт йому не потрібен, — сказав Джонатан.

— Та пішов ти, — сказала вона. — Вертаймося на берег.

Але допоки вони приготували вечерю і знову покохалися, вона вже почала прислухатися до його слів.

Вони кохалися щодня або щоночі. Короткими ранніми годинами, коли Джонатан повертався з дискотеки, Івонн чекала на нього у ліжку, прислухаючись, чи не чути його легкого доторку до дверей — це був їхній сигнал. Він підходив до неї навшпиньки і вона вбирала його в себе, немов останній довгий ковток перед засушливою пустелею. Вони кохалися, майже не рухаючись. Піддашшя було немов барабан і кожен порух розносився стукотом по всьому будинку. Коли вона починала стогнати від задоволення, він закривав їй рот рукою, і вона кусала її, залишаючи сліди від зубів навколо великого пальця.

— Якщо твоя мати впіймає нас на гарячому, вона вижене мене, — говорив він.

— Та яка різниця, — шепотіла вона, ще більше притискаючись до нього. — Я піду разом з тобою. — Здавалося, вона повністю забула про свої плани на майбутнє, якими нещодавно з ним ділилася.

— Мені потрібен ще час, — наполягав він.

— Щоб отримати паспорт?

— Ні, тебе, — відповів він, усміхаючись у темряві.

Вона ненавиділа, коли він ішов, але не наважувалася затримувати його. Мадам Лятюліп останнім часом частенько заглядала до неї у будь-який час дня і ночі.

— Cocotte[55], ти ще не спиш? Як почуваєшся? Mon p’tit chou[56], до твого весілля залишилося всього чотири тижні. Наречена мусить гарно відпочити.

Одного разу її мати заявилась тоді, коли Джонатан усе ще лежав у ліжку Івонн. Але було темно, і на його щастя, мадам Лятюліп не ввімкнула світло.

Якось вони гайнули на її блакитному «Понтіаку» в Толеранс, де зупинилися в мотелі. Дякувати Богу, він наполіг, щоб вона вийшла з номера раніше за нього, тому що, коли вона підходила до своєї машини, все ще просякнута його запахом, наразилася на Мімі Ледук, яка усміхалася до неї з сусідньої стоянки.

— Tu fais visite аи[57] шоу? — загукала Мімі, опустивши вікно.

— Ага.

— C’est super, n’est-ce pas? T’as vu[58] оту маленьку чорну сукню? Tres[59] відкрита, tres сексуальна?

— Ага.

— Я її купила! Toi aussi faut l’acheter! Pour ton trouss — eauuu![60]

Вони кохалися у порожніх гостьових номерах, коли її мати їздила по продукти, і у сушильній шафці під сходами. Сексуальна одержимість зробила її нерозсудливою. Вона підсіла на ризик, як на наркотик. Увесь її день крутився навколо того, щоб знайти кілька хвилин і побути разом з ним на самоті.

— Коли ти підеш до священика? — запитав він.

— Коли буду готова, — відповіла вона з грайливою серйозністю, яка нагадала йому про Софі.

Вона вирішила стати готовою наступного дня.

Старенький кюре Савіньї ще ніколи не підводив Івонн. Ще з дитинства вона приносила йому свої турботи, тріумфи і таємниці. Коли батько побив Івонн, то саме старенький Савіньї обробив їй синець під оком і заспокоїв її. Коли мати зводила її з розуму, старенький Савіньї сміявся і казав, що вона просто час від часу буває трохи божевільною. Коли Івонн почала спати з хлопцями, він жодного разу не наказав їй припинити. І коли вона втратила віру в Бога, він засмутився, але Івонн продовжувала навідуватися до нього щонеділі після служби, на яку вона вже більше не приходила, прихопивши з собою те, що вдавалося поцупити з готелю: пляшку вина чи, як сьогодні, віскі.

— Bon[61], Івонн! Сідай. Боже мій, ти сяєш, мов яблучко! О небеса, що це ти мені принесла? Це я маю приносити подарунки нареченій!

Він випив за її здоров’я і, відкинувшись назад у кріслі, вдивлявся своїми вологими старечими очима у безкінечність.

— В Есперансі ми зобов’язані любити один одного, — виголосив він так, немов уявив, що читає нотації на дошлюбних науках.

— Я знаю.

— Здається, ще вчора кожен з нас був тут чужинцем, без сім’ї, без батьківщини, всі трохи боялися лісів та індіанців.

— Я знаю.

— Тому ми поріднилися. Ми полюбили одне одного. Це було природно. Це було необхідно. І ми присвятили нашу спільноту Богу. І нашу любов. Ми стали Його дітьми посеред дикої природи.

— Я знаю, — знову повторила Івонн і пошкодувала, що взагалі прийшла.

— Тепер ми хороші містяни. Есперанс подорослішав. Це хороше містечко, чепурне, християнське. Але нудне. Як там Томас?

— У Томаса все чудово, — сказала вона, потягнувшись до своєї торбинки.

— А коли ти його приведеш до мене? Якщо ти не дозволяєш йому приїхати в Есперанс через свою матір, то час вже випробувати цього хлопчину вогнем! — Вони разом посміялися. Інколи старенький Савіньї був напрочуд проникливий, саме за це Івонн його і любила. — Нічогенький, мабуть, хлопчина, той твій Томас, заарканити таку дівчину, як ти. Він палкий? Згорає від любові до тебе? Пише тобі тричі на день?

— Томас трохи забудькуватий.

Вони знову засміялися і старенький кюре все повторював уголос «забудькуватий» і хитав головою. Вона відкрила сумочку і дістала звідти дві фотографії, загорнуті у целофановий конверт. Одну з них вона простягнула йому. А опісля подала зі столу окуляри в металевій оправі. Далі вона чекала, поки він уважно роздивиться фото.

— Це Томас? Боже мій, оце красень! Чому ти мені раніше не казала? Забудькуватий? Оцей чоловік? Він сама міць! Твоя мати припаде до ніг такого чоловіка!

Все ще захоплюючись фотографією Джонатана, яку кюре тримав на відстані витягнутої руки, він дещо нахилив її, щоб на неї краще падало світло з вікна.

— Хочу зробити йому сюрприз і витягнути його кудись на медовий місяць, — сказала вона. — У нього нема паспорта і я хочу