Виклик - Джеймс Паттерсон

Пітер зміряв Татема поглядом. Капітан явно мав щось на думці й заперечень приймати не збирався.

— Гаразд, — здався Пітер. — Дякую, це дуже мило з вашого боку. Мені до готелю «Шератон Кейбл Біч».

Мить — і він уже сидів на передньому пасажирському сидінні чорного седану, який усім своїм виглядом безпомилково свідчив про те, що він є державною власністю.

— Вам не слід було приїжджати сюди, містере Карлайл, — почав Татем через кілька секунд по тому, як вони виїхали з аеропорту. Він явно не збирався тягти кота за хвіст і хутко перейшов до справи.

Машину він водив так само швидко. Його гоночна манера їзди різко контрастувала зі стислою та виваженою манерою говорити.

Пітер устигав тільки бачити, як пальми, що рядами росли при дорозі, зі свистом лишаються позаду. Цікаво, а чи є на Багамах обмеження швидкості? Чи цей бовдур просто намагається мене залякати?

Татем продовжив розмову, швидко переводячи погляд з Пітера на шосе і навпаки.

— Втім, я не проти вашої присутності тут, на Багамах, містере Карлайл. Просто я проти того, щоб ви намагалися влаштувати самостійну пошуково-рятувальну операцію.

Пітер потер щоку, наче і дійсно беручи до уваги думку Татема. Але насправді було не так. Те, що цей тип зустрів його в аеропорту, і справді його здивувало, але тільки не його «порада». Цілком зрозуміло, що Татем не хотів, аби Пітер виконував його ж роботу. Бо начальство не погладить його за це по голові, ясна річ.

— Ви боїтеся, що я заважатиму? — спитав Пітер.

— Якщо чесно, то так.

— Таж океан великий. Роботи вистачить усім.

— Гадаю, ви розумієте, що я маю на увазі.

— Так. Ви боїтеся, що моя присутність лише розпалить істерію преси. Ваша гадка мені зрозуміла.

Татем кивнув.

— Дуже важко керувати пошуково-рятувальною операцією і водночас мати справу з пресою.

— Так і не зв'язуйтеся з нею! — сказав Пітер.

— При всій до вас повазі, не думав я, що ви даватимете мені таку нереалістичну пораду. Хто-хто, а ви, як адвокат, маєте добре це розуміти.

— При всій до вас повазі, гадаю, насправді ви просто боїтеся, що я перший знайду свою родину.

Татем кинув на Пітера холодний суворий погляд.

— Запевняю вас, що справа не в цьому. Я не та людина.

— Але ж я тоді взагалі не розумію, в чім проблема! Я просто хочу їх знайти.

— Я теж. Це наша робота. Це те, чого нас навчали.

— Ага, зрозуміло, — мовив Пітер. — Ви хочете, щоб я залишив цю справу професіоналам?

— Так. Хоча можна було б сформулювати цю думку дещо інакше.

— Ви маєте на увазі тих професіоналів, котрі нещодавно заявили про згортання пошукової операції?

Це взяло Татема за живе, і він наїжачився.

— Ви не гірше за мене знаєте, що координати яхти… Однак Пітер ураз перервав його. Доброго потрошку.

— Слухайте, я робитиму те, для чого я сюди прибув, — жорстко відказав він. — І якщо ви цього не тямите або воно вам не подобається, то мені начхати.

В авті запала тиша, і Пітер насолоджувався кожною її секундою. Наскільки він зрозумів, подальша розмова втратила будь-який сенс. І Татему не залишалося більше нічого, як довезти його до готелю та висадити.

— Нагадую, що мені до «Шератон Кейбл Біч», — сказав Пітер. — Ви знаєте, де це?

— Так, — крізь зуби відповів Татем.

Вони вже від'їхали миль зо п'ять від аеропорту і якраз на великій швидкості вписувалися в поворот, який близько підступав до берегової лінії.

— Під'їжджаємо?

— Готель за милю звідси, праворуч, — відповів Татем.

В автівці знову запала тиша. Невдовзі перед ними показався бежево-коричневий рекламний щит готелю, і Пітер полегшено зітхнув. За щитом виднілися парадні двері. Готель оточував парк із буйною тропічною рослинністю, а за ним було видно разюче красивий пляж із білим піском. Легенький вітерець колихав гілки казуарин.

Але Татем не став гальмувати. Навпаки, лише додав газу, ледь не до упору натиснувши на акселератор.

І авто кулею проскочило повз готель.

Розділ 90

Уже вп'яте Пітер питав — ні, настійно вимагав, щоб Татем пояснив, куди він його везе.

І вже вп'яте Татем проігнорував його запитання, поводячись так, наче Карлайла взагалі в машині не було. Та й далі ігнорував, аж поки вони не проїхали крізь високу ковану браму посольства Сполучених Штатів у центрі міста Нассау.

— Ідіть за мною, — сказав Татем, зупинивши авто біля входу. То було не прохання, а наказ.

І Пітер увійшов слідком за Татемом до посольства, і вони рушили довгим вузьким коридором. Якщо у приміщенні й був кондиціонер, то він усе одно не працював. Усередині було парко як у сауні. Під стелею висіли вентилятори, які виконували важливу функцію: рівномірно розподіляли сперте задушливе повітря.

Коло останніх дверей у кінці коридору Татем зупинився. — Проходьте, — сказав він, відступивши вбік.

Пітер уставився на зачинені двері; по його скронях текли крапельки поту. Цей Татем виявився крутішим, аніж можна було припустити, слухаючи його голос по телефону.

— А ви зі мною не йдете? — спитав Пітер.

— Ні. Це поза моєю юрисдикцією, як прийнято говорити. Я почекаю на вас тут.

Татем відвернувся і пішов, залишивши Пітера на самоті з тривожною думкою: що тут, у біса, відбувається?

З-поза якихось дверей у коридорі чулося радіо та приглушені звуки пісні Боба Марлі «Дозволь тебе кохати». Але доречнішою в цей момент була б пісня групи «Енімелз» «Треба звідси вшиватися».

Табличка «Вихід», що виднілася в кінці коридору біля сходів, буквально спокушала Пітера до втечі.

Але цієї миті двері перед ним несподівано відчинилися.

— Привіт, Пітере, — сказала жінка.

Вони опинилися лицем до лиця, і то був іще один сьогоднішній сюрприз. І сюрприз цей був просто приголомшливий. Ба більше — вкрай неприємний та небезпечний.

Востаннє Пітер зустрічався з агентом Елен Пірс у кімнаті суду, де вона кидала на нього гострі як кинджали погляди своїх, безперечно, прекрасних карих очей. Два роки свого життя присвятила вона розслідуванню злодіянь одного бруклінського кримінального авторитета, який тримав мережу наркоторгівлі з оборотом у сотню мільйонів зелених. І їй удалося таки взяти його за сраку. А Карлайлу знадобилося лише два тижні, щоб той лиходій вийшов на волю.

Коли суд присяжних виніс вирок «не винуватий», Елен Пірс не втрималася і заволала на всю судову залу: «От блядь!» Ця, мовити б, емоційна ремарка навіть викликала у Пітера легку посмішку.

Тож що робить тепер тут міс Пірс? Чому ж це їй раптом захотілося