Твій на місяць - Анастасія Соловйова
— Що з тобою? — стривожено запитує Ксюха.
— Я ідіотка, — відчуваю, як горить від сорому обличчя, а очі вологі від вихору емоцій: полегшення поєднується з презирством до самої себе.
Перехоплюю здивований погляд подруги і розповідаю їй все: і про ночівлю у Романа, і про тіндер, і про побачення, і навіть про наш поцілунок. Ну а наприкінці згадую свою безглузду втечу, що відбулася всього годину тому. Подруга швидко п'є пиво і зрідка ошелешено хитає головою.
— Ти закохалася, — констатує вона наприкінці моєї розповіді.
— Так, — немає сенсу заперечувати очевидне.
— Але ж ти розумієш?
Вона не домовляється, але я й так все чудово знаю.
— На взаємність я не розраховую, Ксю. Хіба що на взаємний фізичний потяг — сумно зітхаю. — Але це не так уже й погано. Між нами є зв'язок, лише Рома його активно заперечує. Ми були б добрими друзями, мабуть. Але навряд чи можна дружити з людиною, яку кохаєш.
— Кохаєш? Після двох тижнів спілкування? — перепитує Ксю.
— Так, — спокійно відповів я. — Але це не має значення. Після моєї сьогоднішньої витівки не впевнена, що наше спілкування продовжиться.
— Зателефонуй Роману та поясни свій вчинок.
— Не можу, — дивуюсь своїми словами. — Навіщо пояснювати, якщо з моєї фізіономії і так усе було ясно? Рома не дурень, я йому вже кілька разів алегорично визнавалася у своїй закоханості. Він був такий холодний сьогодні, не зупинив мене, не наздогнав. Можливо, він зрадів, коли я побачила ту дівчину і втекла. У Роми стільки тарганів у голові, що мене нічого не здивує. Може, він зараз радіє, що позбувся мене так швидко і безболісно.
— Але чому? Думаєш, він нічого до тебе не відчуває?
— Відчуває. Але його це лякає.
— І ти б не пробачила Роману, якби він справді переспав із якоюсь красунею сьогодні?
— Прощати чи не прощати я не маю права, адже я йому ніхто, — з жалем зітхаю. — Але змиритися навряд чи змогла б.
— Тобто ти чекатимеш наступного кроку від нього? Хоча сама неправильно зрозуміла ситуацію та втекла?
— Не можу пояснити свій вчинок, просто відчуваю, що треба робити саме так. Він здогадується про мої почуття, знає, що я запланувала на вихідні — то хай хоча б подзвонить і повідомить про своє рішення. Мені потрібно відчути взаємність.
Ми з Ксю кілька годин говоримо про все на світі. У гуртожиток я повертаюся за три хвилини до його закриття і одразу ж падаю на застелене ліжко — голова крутиться від двох літрів випитого пива, а в мозку застигла одна-єдина фраза: «Будь ласка, подзвони мені».
Вранці прокидаюся через те, що на всю кімнату кричить моя улюблена рок-музика. Але ні, це не будильник, адже в універ я не збираюся йти, ну його в дупу.
— Слухаю, — із заплющеними очима відповідаю на виклик.
— Доброго ранку, — долинає до мене стриманий Романовий голос. — Я тебе розбудив?
У наступну секунду я вже бадьора і жива, міцно тримаю телефон біля вуха і оглядаюсь на всі боки: сусідок немає, отже, вже одинадцять, адже щоп'ятниці вони ходять на третю пару.
— Так, розбудив, але все нормально, — голос трохи хрипить після випитого вчора алкоголю.
— Ти жайворонок, — через телефон я відчуваю, що він усміхається.
— Так вийшло. Навіщо дзвониш?
— Учора ти принесла мені роздруківку про бронювання двомісного номера у заміському комплексу відпочинку. Я зателефонував туди та замінив один номер на котедж із двома окремими кімнатами. Так буде правильніше. Сьогодні після роботи я під'їду до гуртожитку та заберу тебе, добре? О шостій влаштує?
— Так, звичайно, — нервовим напівшепотом видихаю я.
— Добре. Тоді до вечора, Асю.
Телефон падає на підлогу, а я обіймаю подушку і верещу від щастя. Він відповів мені взаємністю. Делікатно не згадав про вчорашній казус і погодився поїхати у комплекс відпочинку. На нас чекають дві ночі в одному приміщенні. Так, нехай він замінив двомісний номер на котедж, але це данина нормам пристойності, мовляв, він такий весь стриманий і правильний, не зможе ночувати зі мною в одній кімнаті. Якась стіна не стримає мене — що ж, Романе Володимировичу, настав час зробити останній крок вам назустріч. Рішучий, доленосний крок. Подивимося, що з цього вийде.
