Бронзовий чорт - Ростислав Феодосійович Самбук
Вйлбіцин сам ішов назустріч планам Маркова, і той скористався з цього.
– Може, й так, але тільки в гарній компанії, бо напиватися самому…
– Для чого ж самому? Запросіть мене.
– А це ідея, – розважливо відповів Марков, – чудова ідея, лане Кириле, я давно вже не брав нічого до рота, й деякий струс організмові просто необхідний.
Валбіцин покрутив своєю видовженою головою на довгій шиї. Схвалив категорично:
– Приємно чути від пана такі прогресивні думки. Гадаю, що ресторан «Брістоль» давно скучив за нами.
Першу частину проблеми було вирішено, й Марков повеселішав. Валбіцин одразу помітив зміну в його настрої й зауважив:
– Бачите, лише думка про шнапс підіймає дух. Що ж буде після першої чарки?
– І закусити її солоним огірочком чи оселедцем з цибулею… – Марков трохи знав смаки Валбіцина.
– Я завжди був певен, що ви геній, Марков. Коли б ви ще хоч трохи кумекали в документах, я б давно забрав до себе.
– На жаль..
– Так, на жаль. У нашій справі треба мати руки й голову. – Валбіцин полюбляв хвалитися, і всі знали це. – Тобто талант. Я вам зроблю такий документ, що жодна ЧК ніколи не запідозрить. Справжній…
Фактично він уже дав привід Маркову до якогось побіжного запитання, але той утримався. Спочатку треба напоїти Валбіціна, аби він хоч трохи втратив контроль і не пам'ятав, про що йшлося.
Автобус зупинився біля котеджів, де мешкали співробітники школи, Марков і Валбіцин розпрощалися на кілька хвилин, щоб переодягнутися, й зустрілися знову на трамвайній зупинці. Старенький і розхитаний трамвай довіз їх до центрального бульвару, красивої вулиці з віковими деревами посередині, вони пройшли мовчки ще два квартали до «Брістолю» – двоповерхового ресторану, де у Валбіцина був знайомий метр. Це давало деякі переваги, починаючи від вибору напоїв і кінчаючи обслуговуванням. Правда, у «Брістолі» завжди крутилося багато дівчат певного роду занять, та Валбіцин відшивав їх досить рішуче й грубо.
– Ми не бабники, ми чесні алкоголіки, – казав прямо, й дівчат як вітром здувало.
Марков замовив не шнапс, а коньяк, і Валбіцин додивився на нього з повагою.
– Ви робите успіхи, пане Григорію, – схвалив, – і я міг би відшліфувати ваші манери, та, на жаль, в наш тривожний час, коли не знаєш, де опинишся завтра… – Він не договорив, бо принесли пляшку й чарки, – уважно стежив за спритними рухами офіціанта.
І знову Марков промовчав, хоч Валбіцин дав йому зачіпку. Думав: а може, Валбіцин спеціально смикає за гачок, щоб недосвідчений рибалка зробив підсічку?
Вони випили по першій, мало не одразу по другій, очі у Валбіцина почервоніли, піт виступив на зморшкуватому чолі, й пан Кирило обтер його паперовою серветкою. Дістав пачку дорогих сигарет, які видавали хіба що вищим офіцерам, і, не приховуючи торжества, пригостив Маркова.
– О-о… – обережно, двома пальцями витягнув Марков сигарету з пачки. – Такі сигарети я бачив тільки в начальника школи. За ваші успіхи, пане Кирило! – Він налив по третій, трохи форсуючи події, та Валбіцин, здається, не помічав нічого. Випив коньяк, випнувши м'ясисті губи, наче виссав сире яйце, не закусив і затягнувся справді ароматним димом.
– Так, за успіхи, – ствердив, – наші успіхи – це й ваші успіхи, гер Марков, успіхи всього «Цепеліну». На жаль, останнім часом у нас була смуга невдач, та іноді одна вдало проведена операція примушує забути попередні провали. Чи не так, пане Григорію?
– Чиста правда! – щиро й гаряче підтримав його Марков, бо Валбіцин торкнувся теми, котра найбільше цікавила його. – Чиста правда, і я переконаний, що, маючи таких визначних спеціалістів, як ви, пане Кирило, «Цепелін» не може працювати погано. – Він явно підлещував Валбіцину, але той перебував у стані, коли навіть відверте підлабузництво сприймається зовсім нормально.
– Так, – ствердив Валбіцин, – ми мусимо відігратися перед червоними, я скажу вам відверто: абверівська школа застаріла й нас вчасно передали імперській безпеці. Канаріс виявився старою свинею і зрадником, і ми ще довго видихатимемо його методи.
«Не так уже й довго, – злостиво подумав Марков, – не тіште себе ілюзіями, пане Валбіцин, бо скоро, дуже скоро Червона Армія буде в Берліні, і вам кінець, малошановний пане, бо вже я постараюсь, аби не заховалися, не зникли…
– Я цілком згоден з вами, – серйозно мовив Марков, – підготовка агентів зараз значно поліпшилася, ми закидаємо їх більше, ніж раніше, це дається взнаки, я чув, що навіть сам обергрупенфюрер Кальтенбруннер непоганої думки про «Цепелін».
– На жаль, ви не зовсім у курсі справи, Марков, – заперечив Валбіцин. Він наклав собі повну тарілку закуски й почав жадібно їсти. Закуска, хоч і була, зважаючи на картки, в основному овочева, відтягувала остаточне «входження в кондицію» Валбіцина, це не зовсім входило в плани Маркова, і він знову наповнив чарки.
Пан Кирило автоматично взяв свою, вихилив, як воду, без тостів і продовжував жувати, втупившись у тарілку. Лисий череп його порожевів, а борлак рухався рівномірно і якось заспокійливо.
Марков підняв майже порожню пляшку й показав її офіціантові. Той одразу зрозумів його і приніс ще одну, содко посміхаючись і кланяючись ще здалеку. Видно, метр попередив, кого обслуговує: навряд би так сонячно усміхався рядовим відвідувачам у цивільному.
Валбіцин, побачивши ще – одну пляшку, подивився на Мркова уважно й зовсім тверезо, на мить тому здалося, що панові Кирилу вдалося прочитати його потаємні думки, гадав, що той відставить пляшку й зауважить чи нагримає, однак Валбіцин тільки пошамкав губами й запитав не дуже рішуче:
– А не забагато буде, пане Григорію?
Марков не хотів, щоб Валбіцин побачив у його жесті якусь явно визначену мету.
– Я вважав, що подолаємо. Під гарний настрій іде, пане Кирило, але, якщо ви гадаєте…
Валбіцин одразу зрозумів його натяк і стиснув пляшку так, що суглоби його довгих, вкритих рудим волоссям пальців побіліли.
– Ну що ж, настрій справді гарний, – озвався Валбіцин, – і друга пляшка не зашкодить. Принеси нам тільки каву, – наказав офіціантові, – трохи згодом, і скажи метрові, що я просив не ту, яка вариться в котлі…
Офіціант позадкував, догідливо усміхаючись, і Валбіцин умиротворено відкинувся на спинку стільця.
– Так от, – переможно посміхнувся, – я казав, що ви не зовсім у курсі справи, пане Григорію, і це правильно, бо кожен мусить знати тільки те, що йому належить. Однак, скажу вам, наш начальник школи переживав важкі часи, й навіть стояло питання про фронт. Східний фронт, звичайно, – уточнив,
