Ребекка - Дафна дю Мор'є
— Фрісе, — запитала я літнього ранку, заходячи до бібліотеки з букетом бузку в руках, — Фрісе, де мені знайти вазу? У квітковій кімнаті для нього всі надто маленькі.
— Бузок завжди ставили в білу алебастрову вазу з вітальні, мадам.
— А вона не пошкодиться? Вона ж може розбитись.
— Місіс де Вінтер завжди користувалася алебастровою вазою, мадам.
— О… о… зрозуміло.
Потому мені принесли алебастрову вазу, в яку вже набрали води, і, опускаючи в неї запашний бузок, ставлячи туди одну за одною фіолетові гілочки, які сповнювали кімнату теплим ароматом, змішуючись із запахом свіжоскошеної трави на галявині, що долинав із відкритого вікна, я подумала: «Так робила Ребекка. Вона брала бузок, як це роблю я, і одну за одною ставила гілочки в білу вазу. Я не перша, хто так робить. Це — ваза Ребекки, це — Ребеччин бузок». Певно, як і я, вона виходила в сад у тому крислатому капелюсі, який я колись знайшла в глибині шафи в квітковій кімнаті, схований під якимись старими подушками, і рушала галявиною до кущів бузку, можливо, насвистуючи, мугикаючи якусь мелодію, кликала за собою собак, несучи в руках ножиці, які тепер тримала я.
— Фрісе, чи не могли б ви відсунути від столика біля вікна підставку для книжок, щоб я поставила туди бузок?
— Місіс де Вінтер завжди ставила алебастрову вазу на стіл за диваном, мадам.
— Ну що ж… — завагалася я, тримаючи вазу в руках, — обличчя Фріса було незворушним. Звісно, він послухався б, якби я сказала, що волію поставити вазу на менший столик біля вікна. Він би одразу відсунув підставку для книжок.
— Гаразд, — проказала я, — можливо, на більшому столі він матиме кращий вигляд.
І алебастрова ваза опинилася там, де стояла завжди, на столі за диваном…
Беатріс не забула своєї обіцянки з приводу весільного подарунка. Якось уранці прибув великий пакунок, такий величезний, що Роберт ледве його доніс. Я сиділа в ранковій вітальні, щойно дочитавши меню на день. Я завжди по- дитячому любила пакунки. Хвилюючись, розрізала стрічку й зірвала темно-коричневий папір. Там було щось схоже на книжки. Так і є. То виявились книжки. Чотири товстих томи «Історії живопису». На аркуші поштового паперу, вкладеному в перший том, було написано: «Сподіваюсь, це вам сподобається», — і підпис: «З любов’ю від Беатріс». Я уявила собі, як вона заходила до крамниці на Віґмор-стрит і купувала їх. Рвучко, доволі по-чоловічому озирнулася довкола. «Мені потрібен комплект книжок для людини, яка захоплюється мистецтвом», — сказала вона, і працівник крамниці відповів: «Так, мадам, пройдіть, будь ласка, сюди». Вона дещо підозріло обмацала пальцями томи. «Так, ціна прийнятна. Це весільний подарунок. Я хочу, щоб вони мали гарний вигляд. Вони всі про мистецтво?»
«Так, це класична робота на дану тему», — відповів працівник. І, певно, тоді Беатріс написала записку, оплатила чек і вказала адресу: «Місіс де Вінтер, Мендерлей».
Це було мило з її боку. В тому, що вона поїхала до крамниці в Лондоні й купила мені ці книжки, бо знала, що я захоплююся малюванням, було щось щире й зворушливе. Думаю, вона уявляла, як дощового дня я сиджу й захоплено розглядаю ілюстрації або, можливо, беру аркуш паперу для малювання, коробку з фарбами та змальовую яку-небудь із картин. Люба Беатріс. Раптом у мене виникло безглузде бажання розплакатися. Я зібрала важкі томи й оглянула ранкову вітальню, шукаючи місце, куди б їх поставити. В цій вишуканій, такій крихкій на вигляд кімнаті вони здавалися недоречними. Нехай, зрештою, тепер це моя кімната. Я поставила їх у ряд на письмовому столі. Книжки небезпечно похитувалися, спираючись одна на одну. Я відступила назад, щоб подивитися, як це виглядає. Мабуть, я відійшла надто швидко й порушила їх рівновагу. В будь-якому разі, передній том завалився, а за ним з’їхала й решта.
Вони перекинули маленького порцелянового купідона — до цього на столі стояв лише він, якщо не брати до уваги підсвічників. Він упав на підлогу, вдарившись об кошик для паперів, і розбився на друзки. Я похапцем зиркнула на двері, мов шкодлива дитина. Ставши на коліна, згребла шматки статуетки в долоню. Знайшла конверт і поклала їх туди. Сховала конверт у глибині однієї з шухляд письмового столу. Після цього віднесла книжки до бібліотеки й підшукала для них місце на полицях.
Максим розсміявся, коли я з гордістю показала йому книжки.
— Люба моя Бі, — сказав він, — вочевидь, ти справила на неї враження. Вона ж узагалі не розгортає книжок, якщо має змогу цього уникнути.
— Беатріс не казала чогось про… ну… про те, якої вона про мене думки? — запитала я.
— Коли приїздила на ланч? Ні, здається, ні.
— Я подумала, може, вона потім писала чи щось таке.
— Ми з Беатріс не листуємось, доки в нашій родині не стається яка-небудь важлива подія. Писати листи — це трата часу, — проказав Максим.
Схоже, я не була важливою подією. Втім, якби я була на місці Беатріс, мала би брата і той одружився б, невже я не сказала б хоч щось, не висловила б своєї думки, не написала би пари слів? Хіба що його дружина мені не сподобалася б або я думала, що вона йому не пара. Тоді, звісно, все було б інакше. Однак Беатріс завдала собі клопоту з’їздити в Лондон і купити мені книжки. Вона б не зробила цього, якби відчувала до мене неприязнь.
Пам’ятаю, як наступного дня, після ланчу, принісши до бібліотеки каву, Фріс на мить затримався, зупинившись за кріслом Максима, і запитав:
— Можна з вами поговорити, сер?
Максим відвів погляд від газети.
— Так, Фрісе, у чому річ? — доволі здивовано поцікавився він. Обличчя Фріса було заклякле й серйозне, він міцно стискав губи. Мені одразу ж подумалось, що