Колекцiя пристрастей, або Пригоди молодої українки - Наталія Володимирівна Сняданко

– Це звичайний побутовий рагулізм, у поширенні якого часто винні самі жінки, які дозволяють так із собою поводитися.

– А як щодо зміни прізвища? Чому міняють жінки, а не чоловіки?

– Але ж давно ніхто нікого не примушує.

– А що ти думаєш з приводу розподілу хатньої роботи на «чоловічу» і «жіночу»? Чому чоловіків переважно не вчать куховарити, а жінок – тримати молоток у руках?

– Я думаю, розподіл повинен бути за інтересами, а не за статями. До речі, думка про те, що з чоловіків виходять значно кращі кулінари, ніж із жінок, достатньо поширена, тож тут ти не зовсім маєш рацію.

– А чи повинні жінки служити у війську?

– У війську повинні служити найманці.

– Я чув, у вашій країні, крім імені і прізвища, у людей є ще «по батькові». А що лишається від матері?

– Це не українська традиція, а російська, яку примусово насадили в Україні. Тепер це поширено, але згодом цілком може статися, що ця традиція знову зникне.

– Ну, а «чоловічі» і «жіночі» професії? Чому жінки рідше опиняються на керівних посадах, рідше здобувають «престижну» освіту, частіше працюють на низькооплачуваних роботах?

– Я згодна з тобою, що жінкам, які хочуть робити кар'єру, пробитися важче, ніж чоловікам. Проти них існує упередження, і з цим справді варто боротися.

– Ну, а якщо жінка так вихована, що не уявляє собі іншого існування, ніж біля кухні і дітей, хіба це справедливо?

– Несправедливо, але й багатьох хлопчиків батьки виховують у переконанні, що вища освіта – це марне витрачання часу і грошей. Заробляти на життя можна й без вищої освіти. Виховання – це кому як пощастить.

– А якщо в тебе колись народиться донька, як ти виховуватимеш її? У феміністичному дусі чи в традиційному?

– Для мене важливо, щоб вона була щасливою, а які саме переконання їй у цьому допоможуть, це вирішувати їй самій. Я не матиму права їй нічого нав'язувати.

– Доцю, ти не знаєш, хто сьогодні перестелив усі ліжка вдома, поки ми були на роботі? – обережно запитала мама за вечерею.

– Навіщо ти перестилав ліжка? – запитала я Германа.

– Щоб допомогти твоїй мамі, на ній і так майже вся домашня робота. Обов'язки повинні бути розподілені рівномірно між усіма членами сім'ї.

– Він завжди так робить? – запитала мама, коли я старанно переклала їй відповідь Германа.

– Він уважає, що українські жінки повинні жити інакше, і хоче показати нам, як саме.

Після вечері Герман позбирав брудний посуд і почав його мити.

– Ти що? – злякалася мама. – Негайно облиш. Ти – гість!

Але Герман не зрозумів, а я не спішила перекладати йому цей зойк.

– Скажи йому, нехай негайно припинить. Цього ще тільки бракувало, – обурилася мама. – Поясни йому, що гості в нас посуду не миють. А крім того, він усе одно не зробить так, як потрібно.

Як Герман, так і мама виявилися більш упертими, ніж думали одне про одного, і ця сцена відтепер повторювалася після кожного сніданку, обіду й вечері. Спершу посуд мив Герман, а потім, коли він ішов із кухні, мама перемивала все «начисто». Коли Герман побачив, що робить мама, він образився, але спроб емансипувати нарешті нашу сім'ю не полишив.

Майже два дні він просидів над словником, виписуючи і вивчаючи напам'ять назви різноманітних продуктів, а третього дня взяв сумку і вирушив на базар. Сам, без супроводу. Коли повернулася мама і побачила на столі паруючу вечерю, а холодильник – заповненим продуктами, вона вперше за весь час гостювання у нас Германа втішилася його спробам модернізувати наш побут.

– От молодець, – не могли натішитися вони вдвох із бабцею.

Відтоді Герман взяв на себе наступні домашні обов'язки: ходіння на базар, приготування їжі, прибирання, вигулювання нашого пса, викидання сміття, щоправда, йому не відразу вдалося збагнути систему сміттєпроводу в наших багатоповерхових будинках, і коли він виносив сміття вперше, то пішов із відром на вулицю і в темряві намагався уважно обстежити контейнери зі сміттям, розташовані просто навпроти нашого під'їзду, шукаючи написи на них, які повідомляли б, куди висипати пластмасове сміття, куди – папір, а куди – відходи продуктів харчування, вдома він спочатку теж вимагав показати йому всі відра для сміття, але врешті збагнув, що насправді система значно простіша, хоча й не переставав обурюватися екологічними наслідками такого сміттєподілу. Мити посуд і пилососити зятеві не довіряли. Вигулювання пса перетворилося для Германа на справжній ритуал, йому подобався як сам процес, так і те, що наш пес слухався його, чи не єдиного в нашій сім'ї, і старанно ходив слідом навіть без поводка, не роблячи спроб утекти.

Популярність щоденних мильних опер по телевізору зазнавала серйозної конкуренції, коли щодня о 8.24 і 21.36 Герман вигулював пса. Колір пальта нашого гостя був точнісінько таким самим зеленим, як колір шкіри, залишків шерсті і залисин нашого пса, якого саме помастили спеціальною протигрибковою рідиною, яка, на думку ветеринара, мала б посприяти зникненню залисин і сверблячих прищиків, але натомість лише забарвила рештки його шерсті і шкіру в темно-зелений колір. Майже всі без винятку вікна квартири нашого будинку були заліплені обличчями нудьгуючих пенсіонерів, яким у цей зимовий час випадало не так вже й багато розваг.

Те, що Герман приїхав саме взимку, дуже посприяло загостренню уваги довкола його візиту. Напевно, влітку сусіди, зайняті сільськогосподарськими роботами і заготівлею на зиму, відреагували б на це спокійніше. А зараз усі знайомі і малознайомі намагалися зайти до нас додому хоча б на кілька хвилин. Бабця навіть купила спеціальну пачку солі, яку тримала біля вхідних дверей і відсипала потроху всім бажаючим, яких було стільки, що вона втомилася щоразу бігати на кухню. Усі без винятку сусіди вважали своїм обов'язком зупинити Германа у під'їзді і сказати йому: «Доброго дня!». На що він радо відповідав: «Добр-рого дн'я», і з кожним днем його південнонімецький акцент під час вимовляння цієї фрази ставав усе менш помітним. Деякі особливо наполегливі й сміливі бабці намагалися зайти у своїх спробах спілкування далі і з милою посмішкою питали: «Ну, як здоров'ячко?» або:

«Як вам у нас?», але Герман, який звик до більш замкнутої ментальності, неправильно розумів їхні намагання, ввічливо повторював: «Добр-рого дн'я», – і швидко зникав у дверях нашої квартири. Бажання до активнішого спілкування з незнайомими людьми прокидалося в ньому тільки тоді, коли він бачив вияви дискримінації жінок, які траплялися, на його погляд, надто часто, аби їх ігнорувати.

У