Чужі скелети - Андрій Анатолійович Кокотюха

— У нього з дружиною все одно через раз відбувається, — кивнув Антон, відправляючи до рота шматок м’якого, за спеціальним тутешнім фірмовим рецептом тушкованого м’яса.

— Правильно. А три сотні на повію в сауні йому тепер шкода. Не буде ж він усякий раз, коли припече, гроші за це платити. Так весь його середній бізнес накриється отим самим статевим органом. До такої самої матері, до речі. Я тобі тільки один приклад навів, Антоніо. І то — не найтиповіший. Втомився — маєш право. Домовляйся на своїй роботі, бери «гарячу» путівку — і вперед, два тижні в іншій країні біля моря.

— Здурію.

— Здурієш, — погодився Кравцов. — Тоді бери путівку на тиждень. А ще краще — роби так, як я давно кажу: переходь до мене.

— Ти ж іще не відкрився.

— А, — Роман махнув рукою. — То справа вже навіть не одного місяця, а кількох тижнів. І я тобі тоді гарантую, Антоніо, комфортний режим роботи. Хірург твого класу має право на відпочинок. Коли втомишся — будь ласка, час на збирання себе докупи в тебе завжди буде.

— Хто ж тоді різатиме?

— Хіба мало просто хороших хірургів? Твої особисті операції будуть розписані наперед. Не забувай, у мене… у нас буде діагностичний центр. Там ніхто не спішитиме, бо діагностика поспіху не потребує. Це небезпечно навіть — швидко ставити діагноз і в результаті лікувати не від того чи відрізати не те. Антоніо, нормальні люди в цьому житті хочуть одного — стабільності й упевненості в завтрашньому дні.

— В країні, де ми живемо, це поки що неможливо.

— У масштабах країни — так! — Кравцов підніс виделку зубчиками догори. — Для кожної окремої людини — цілком можливо. Знаєш, чим наша з тобою Україна справді унікальна? Тут кожен сам за себе, а отже — виживає найсильніший. Значить, — розвинув він думку, — кожен сам для себе створює свою, персональну стабільну ситуацію. З роботою, професійним розвитком, грішми, культурним розвитком, дозвіллям…

— Країна однакових можливостей? Не рівняй нас з Америкою, смішно…

— Та й в Америці можливості не рівні, — відмахнувся Роман. — Ні, звісно, нам до всіх іще далеко. У нас інше: кожен робить, що хоче, й отримує такий результат, який може.

— Тоді, Ромео, я абсолютно чітко вписуюся в цю твою теорію, — Сахновський відправив до рота ще один шматок м’яса, і деякий час чоловіки віддавали належне страві, міркуючи кожен про своє.

Нарешті, поклавши ніж із виделкою хрест-навхрест на спорожнену тарілку, Кравцов відкинувся на спинку стільця.

— Я все одно не розумію. Вірніше, розумію — дауншифтинг зараз у моді.

— Ти про що?

— Про таких, як ти. Дауншифтери — чув, читав?

— Ні, — чесно признався Антон.

— Це такі, як ти. Втомлені великим містом успішні дорослі люди. Кидають усе, забивають на перспективи фінансового та кар’єрного зростання, продають київські квартири і пензлюють кудись у села чи райцентри. Купують там халупи з сортиром надворі, займаються сільським господарством, обмежуються мінімумом благ цивілізації. Зате — ближче до природи, спокій, без стресів, ну і таке все.

Антон теж відкинувся на спинку стільця, склав руки на животі.

— Бач, Ромео, як класно ти мені все пояснив. Тільки в мене трошки інша ситуація. Розумієш, я вже кілька разів не зміг прийняти одну немолоду жінку, яку її син приводить тільки до Сахновського.

— Хіба нема кому приймати хворих? — брови Кравцова смикнулися вгору.

— Є. Кваліфіковані лікарі, я своїм колегам довіряю, — погодився Антон. — Але є люди, переконані в тому, що Сахновський — це Бог.

— Бога нема, Антоніо. Є правильна діагностика і вчасно та на належному рівні проведене лікування.

— Правильно. Але хтось чомусь уважає: я, хірург Сахновський, можу зробити щось більше і краще за інших.

— Це — репутація, Антоніо. Я б цим пишався.

— Ось і я пишаюся. Тільки на ту жінку і таких, як вона, пацієнтів у мене практично не лишається часу. Я ж лікар і, без перебільшення, хороший лікар. Чому на одних у мене час є, а на інших його не вистачає? Я вже салом заплив!

— До чого тут сало? Нема в тебе сала! Для сорокарічного мужика таке пузце мати — цілком нормально. Кажу тобі, як психіатр. Якщо тебе, до речі, хвилює черевце, ходи в спортзал.

— Не хочу!

— О! З цього треба починати. Нерви, Антоніо. Ти гризеш себе, бо зупинився в розвитку. В тебе все є, а чогось бракує. І я знаю чого: переходь до мене на роботу. Тоді, обіцяю тобі, кожен пацієнт, який звернеться до нас, матиме можливість отримати увагу лікаря Сахновського. Ти ж усіх не вилікуєш, бо ти справді не Христос. Одному Йому дано було п’ятьма хлібами нагодувати весь світ. Можеш, правда, приймати хворих замість цього ось обіду, по завершенні робочого дня, вночі. Гадаєш, так тебе вистачить на всіх, кому потрібна твоя допомога?

Антон зітхнув.

— Ти, Кравцов, цинік. А це не лікується.

— Хіба ти, Сахновський, ні?

— Та і я такий самий. Людям нашої професії це властиво.

— Тоді чого ти смикаєшся? Отримай свою спадщину, продай той будинок…

— І що? — перервав його Сахновський. — Скільки я вторгую за приватний будинок, нехай і в центральній частині Жашкова? Максимум — тисяч десять доларів, та й ті у Жашкові, я тобі гарантую, навряд чи хто скоро заплатить. Для чого мені десять тисяч доларів, за які я в Києві сьогодні нічого не зможу купити? Хоча б тому, що в мене все є: квартира в гарному районі, нова машина, навіть певний статус… Коротше, Ромео, я — людина з можливостями,