Контррозвідка - Андрій Гуляшки

Час був холодний, і я змерз, сидячи на стільці. Навіть коліна й плечі в мене тремтіли. Я завжди тремчу, коли мені холодно.

Сьогодні після обіду Авакум страшенно здивував мене. Він прийшов до мене і спитав навпростець, відверто, чи готовий я подати невеличку допомогу, щоб врятувати невинну людину.

Я негайно погодився, хоч і відчув, як тривожно защеміло серце.

Тоді Авакум вийняв і показав своє службове посвідчення, яке я уважно прочитав. Але від того, що я сумлінно прочитав службове посвідчення, щемливий біль у моєму серці не зменшився, а неначе подвоївся. Цього дня я натомився на роботі.

Проте Авакум був у доброму гуморі. Він запросив мене сісти (хоча то я мав запросити його) і сказав:

— Поговорімо як чоловіки і комуністи. Справа дуже небезпечна, але коли працюватимеш щиросердо, все закінчиться гаразд.

— Адже йдеться про врятування невинної людини? — сказав я.— Можеш цілком звіритися на мене.

Він закурив, і я, хоч і не курю, теж узяв сигарету. Просто за компанію. Так приємніше.

— Отже,— вів далі Авакум, нахмуривши брови,— ти не виходитимеш на вулицю, аж поки все закінчиться. Остаточно. Навіть не показуватимешся нікому на очі. Незабаром сюди прибуде чоловік: буде твоїм гостем до десятої години. Він принесе з собою маленький апаратик, і ти не заважатимеш поставити його там, де він схоче.

— Звичайно, не заважатиму,— погодився я і спитав: — А господарі? Бай Спиридон і тітка Спиридониха?

Авакум осміхнувся.

— Я подбаю,— промовив він,— щоб ці добрі люди провели час десь-інде. Тут буде цілком спокійно до десятої години вечора. А коли виб'є десяту, твій гість піде в кімнату навпроти і ти залишишся сам.

— Гаразд,— сказав я. І знову мов серце стислося від недоброго передчуття.

— Тут почнеться твоє випробування,— сказав Авакум,— але це недовго. До тебе прийде наш спільний знайомий. Можливо, в руці у нього буде згорток. Запам'ятай, голубе: ти триматимешся спокійнісінько, вдаватимеш, що чекав його як дорогого і приємного гостя.

Коли наш спільний знайомий передасть тобі згорток, ти спитаєш його: «Встигли впорати того хитруна?»

Суть запитання така: чи встиг він упорати мене, археолога, зрозумів?

А далі режисуру дії я візьму на себе!

Отже, я сидів у своїй кімнаті, поглядав на ручний годинник і тремтів з холоду. Мій гість поставив під ліжком щось на зразок магнітофона. Почувши кроки другого мого візитера, я мусив одразу ж смикнути за дротинку, сховану під ковдрою.

Близько одинадцятої години на подвір'ї почулися кроки. Потім хтось тихо постукав у вікно. Я схопився зі стільця, смикнув за дротинку, відчинив двері й мало не впав з подиву — переді мною стояв Боян Ічеренський.

— Погаси лампу! — прошепотів він. Я погасив лампу.

— Не хвилюйтеся,— сказав я.— Бая Спиридона і тітки Спиридонихи немає дома.

— А чому їх немає? — якось зловісно просичав Ічеренський.

— На щастя,— сказав я, причиняючи за ним двері,— їх запросили на весілля в Ликіте.

Ічеренський поклав на стіл щось важке і глибоко зітхнув.

— Де сховаємо станцію? — спитав він.

— Я вже знайшов їй місце,— відповів я і запитав: — А ви встигли впорати того хитруна?

— Не став дурних запитань! — процідив крізь зуби Ічеренський.— Тримай!

Він тицьнув мені щось у руку, здається, записника, повернувся, відчинив двері і переступив поріг.

Я почув глухий удар, і Боян Ічеренський гримнув на підлогу. Якась постать навалилася на нього, а потім з кімнати навпроти вискочив мій перший гість, і в жовтому промені його ліхтарика я побачив жахну картину: Авакум став коліном на груди геологові й, скрутивши йому руки, вправно зв'язував їх довгою мотузкою.

За хвилину полоненого перетягли в кімнату і лишили на підлозі, коло мого столу. Я підтяг Ічеренського до стіни

і підніс до його губів склянку води. Він розплющив очі й так зирнув на мене, аж я мало не впустив склянку.

Тим часом Авакум розпакував згорток і з цікавістю розглядав механізм радіостанції.

— Громадянине Ічеренський,— промовив він,— ваша станція добра, що й казати, але трохи задавнена, вже, як то кажуть, вийшла з моди.

Ічеренський підвів голову і злостиво поглянув на нього.

— Майте на увазі, цю річ я бачу вперше!

— Невже? — розвів руками Авакум.

Посміхнувшись, він нахилився і вихопив із задньої кишені штанів Ічеренського масивний, важкий пістолет із довгою цівкою. Зброя мінилася в його руці неприємним металевим блиском.

— Мабуть, і ця річ не ваша, правда ж? Хоч на ній є Сліди ваших пальців, і ви випустили півгодини тому в моє ліжко чотири набої, цілячи у мою голову? Невже і цей пістолет не ваш?

— Вперше бачу цю іграшку,— презирливо скривив губи Ічеренський.

— Чудово,— сказав Авакум.— Припустімо, ми принесли ці речі, щоб шантажувати вас. Це речі матеріальні, їх можна переносити з одного місця на інше. Але дозвольте спитати, чи можна зафіксувати голос людини, коли вона мовчить?

— Дурниці! — кинув Ічеренський. Авакум засміявся.

— Хвилин десять тому ви обмінялися кількома словами з лікарем. Ви говорили з ним сам на сам, а ми подбали, щоб записати вашу розмову на магнітофонну стрічку. Зараз ви почуєте свій голос, а що голос годі зафіксувати, коли людина мовчить, то вам доведеться визнати безумовно дві очевидні речі: по-перше, що голос ваш, і, по-друге, що слова теж ваші.

Незнайомий дістав магнітофон, натис на кнопку, наладнав звук, і ми затамували подих.

«Погаси лампу!» — прозвучав