Українська література » » Кувала Зозуля - Джоан Роулінг

Кувала Зозуля - Джоан Роулінг

---
Читаємо онлайн Кувала Зозуля - Джоан Роулінг
І це ж її сороковий ювілей.

— Вона зможе надягнути його будь з чим,— радо запевнила Страйка дівчина з волоссям як цукрова вата.— Річ універсальна.

— Ну, приміряємо сукню від Каваллі,— радісно сказала Робін, повертаючись до кабінки.

— Мене Сандра з ним послала,— повідомила вона продавчиням, поки ті допомагали їй зняти пальто і розстібали сукню, на яку вона вказала.— Щоб він знову не наробив дурниць. На тридцятиріччя він їй купив кошмарні сережки; коштували як літак, а вона їх так жодного разу з сейфа і не дістала.

Робін не знала, звідки ті слова йдуть до неї; це було чисте натхнення. Скинувши светр і спідницю, вона почала влазити у сукню отруйно-зеленого кольору. Сандра ставала для неї дедалі реальнішою: трохи зіпсована, до певної міри знуджена, вона за келихом вина зізнавалася зовиці, що її брат (банкір, вирішила Робін, хоча на банкіра Страйк, на її думку, був геть не схожий) зовсім не має смаку.

— От вона мені й сказала: піди з ним до «Вашті» і змусь вивернути гаманця. Ой, як гарно.

Сукня була не проста гарна. Робін задивилася на власне відображення; вона в житті не носила нічого настільки чарівного. Зелена сукня була скроєна так магічно, що робила талію напрочуд тонкою, надавала фігурі м’яких вигинів, видовжувала білу шию. У цій блискучій зелені Робін здавалася богинею змій, і продавчині знову заахали й забурмотіли компліменти.

— Скільки коштує? — спитала Робін у рудої дівчини.

— Дві тисячі вісімсот дев’яносто дев’ять,— відповіла та.

— Смішні гроші для нього,— недбало прокоментувала Робін і вийшла з-за шторки до Страйка, який саме роздивлявся пару рукавичок на круглому столі.

— Ага,— тільки і вимовив він, коментуючи зелену сукню. Він на неї навіть не глянув.

— Мабуть, Сандрі цей колір буде не до лиця,— сказала Робін, раптом засоромившись; урешті-решт, Страйк не був їй ані братом, ані бойфрендом; ця вигадка зайшла задалеко, і не варто було походжати перед ним у тісній сукні. Вона відступила до примірочної.

Знову роздягнувшись до ліфчика й трусів, Робін сказала:

— Коли Сандра до вас заходила минулого разу, то бачила в кав’ярні Лулу Лендрі. Каже, в житті вона була навіть розкішніша, ніж на фото.

— О, вона була прегарна,— погодилася дівчина з рожевим волоссям, притискаючи до грудей щойно принесену золоту куртку.— Вона тут постійно бувала, заходила щотижня. Будете міряти?

— Вона й напередодні смерті до нас заходила,— додала дівчина з волоссям як цукрова вата, допомагаючи Робін влізти у куртку.— Просто у цій примірочній — ось у цій самій.

— Правда? — не повірила Робін.

— На грудях не застебнеться, але і розстебнутою матиме фантастичний вигляд,— сказала руда дівчина.

— Ні, не підійде, Сандра, власне, трохи пишніша за мене,— сказала Робін, безжально жертвуючи фігурою вигаданої невістки.— Я примірю ось ту чорну сукню... Невже Лула Лендрі і справді була у вас у день власної смерті?

— О так,— закивала дівчина з рожевим волоссям.— Це так сумно, просто жах. Ти ж її чула, так, Мел?

Татуйована руда, яка тримала чорну сукню зі вставками мережива, буркнула щось нерозбірливе. Поглядаючи на неї у дзеркало, Робін не помітила великого бажання говорити про те, що вона підслухала — випадково чи навмисно.

— Вона розмовляла з Дафілдом, так, Мел? — наполягала дівчина з рожевим волоссям.

Робін побачила, що Мел супиться. Попри татуювання, у Робін склалося враження, що Мел головує над іншими двома дівчатами. Вона, здається, вважала, що до її обов’язків входило збереження конфіденційності почутого серед цих кремових занавісок, у той час як інші дві аж кипіли бажанням переповісти плітки — а надто жінці, яка, здавалося, націлилася витратити грошики багатого брата.

— Мабуть, неможливо не чути, що відбувається у цих... у цих шатрах,— зронила Робін трохи задушено, бо продавчині спільними зусиллями саме упаковували її у чорну сукню.

Мел трохи піддалася.

— Атож. А люди сюди приходять і балакають про все що заманеться. А крізь ці занавіски просто неможливо не чути, про що вони говорять,— долала вона, показуючи на цупку грежеву шторку. Затиснена у гамівну сорочку зі шкіри й мережива, Робін ледь зуміла видихнути:

— Від Лули якось чекаєш більшої обережності — за нею ж преса аж ганялася.

— Taк — погодилася руда.— Чекаєш. Тобто я сама ніколи не патякаю, але дехто може.

Попри те, що колегам, судячи з усього, Мел розпатякала, Робін висловила захоплення рідкісною тактовністю.

— Але, мабуть, поліції довелося розповісти? — спитала вона, розгладжуючи сукню і готуючись до того, що зараз застібнуть змійку.

— Поліція до нас не приходила,— з жалем у голосі мовила дівчина з волоссям як цукрова вата.— Я казала, що Мел варто було самій піти до них і про все розповісти, але вона не схотіла.

— Та нічого такого там не було,— швидко озвалася Мел.— Воно нічого не змінило б. Його ж там не було, так? Це довели.

Страйк підійшов до шовкової шторки так близько, наскільки наважився, не викликаючи підозрілих поглядів у клієнток і продавчинь, які лишалися в залі. Всередині кабінки дівчина з рожевим волоссям силкувалася застібнути змійку. Груди Робін повільно стискали ребра прихованого корсету.

Страйк-підслухайло був здивований, коли наступне питання Робін прозвучало майже як стогін:

— Ви про те, що коли вона загинула, Евана Дафілда в її квартирі не було?

— Так,— сказала Мел.— Тож не має значення, що саме казала вона до нього раніше, так? Його там не було.

Вчотирьох жінки якусь хвильку роздивлялися віддзеркалення Робін.

— Не думаю,— сказала Робін, дивлячись на те, як сукня сплощує дві третини її грудей, а верхні третини вивалюються з декольте,— що Сандра у нього взагалі влізе. А вам не здається,— спитали вона, дихаючи уже вільніше, бо дівчина з волоссям як цукрова вата розстебнула змійку,— що слід було розповісти поліції про ту розмову, і хай би вже вони вирішували, чи це важливо?

— От я так і казала, Мел, пам’ятаєш? — мовила дівчина з рожевим волоссям.— Я так їй і сказала.

Мел одразу почала оборонятися.

— Але його там не було! Він не заходив до її квартири! Мабуть, він їй сказав, що зайнятий чи не хоче її бачити, бо вона все повторювала: «Ну приходь потім, я почекаю, це нічого. Мене до першої все одно навіть удома не буде. Ну приходь, ну будь ласка». Аж умовляла його. Хай там як, з нею у примірочній була подруга. Подруга

Відгуки про книгу Кувала Зозуля - Джоан Роулінг (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: