Кропива - Валентин Олександрович Кудрицький

– А куди ж треба?

– Щоб спіймати Золоту Рибку, треба їхати, як мінімум, на Гавайські острови, або десь в Ялту або Сочі.

– І що для цього треба?

– Тут головне, щоб було чим ловити і тисяч десять доларів, як мінімум.

– Та ти збожеволів! Та за такі гроші я в своєму селі всіх дівчат перецілую.

30.9.1973 р.

ГАРНЕНЬКА НЕГІДНИЦЯ

Будучи в нарсуді, я спостерігав за однією, надто вродливою жіночкою, яка щойно подала заяву на розлучення із своїм чоловіком лише за те, що той не відпускав її, як вона висловлювалась, вечорами на посиденьки до так названих «подружок» і надто раділа, що незабаром стане вільною і незалежною.

Я сидів і дивився на це чарівне чудо. З одного боку, мені, як чоловікові, я не приховую, було приємно дивитись на це миле створіння, вона, дійсно, була того варта, яка милувала очі, а з другої, я з огидою дивувався з її зухвалості, цинічності і самовпевненості. Я хотів було переконати її в протилежному, щоб, поки не пізно – одумалась. Адже сім’я, дітки... Але ВОНИ не такі. Їм до одного місця болі і муки дитини, яку їх високість позбавлять батьківської ласки. Вони, бачите, хочуть бути вільними і незалежними, і пишатись своєю красою в обіймах з іншими. Ще б пак – така красуня! Такі належать всім!..

Коли ця жіночка залишила залу, друга, така ж бродяжка, що сиділа поруч і слухала нашу розмову, проговорила:

– А правда, вона гарненька...

– Правда, правда,– відповів я тій.– У всіх повій, як на мою думку, є дивна схожість: вони всі гарненькі негідниці, для яких честь і порядність – то є сон рябої кобили. Можливо я і не правий.

У кожного своя думка в залежності від ступені його розбещеності.

23.9.1980 р.

РОЗУМНА ЖІНКА

Якось зустрілися друзі і один з них почав хвалитися своєю дружиною, що вона в нього надто чарівна і розумна. Другий запитав першого:

– Петре, а чому кожен день ти ходиш в одній і тій же сорочці, адже зараз літо і можна ходити в майці, яку й прати легше і жінці менше клопоту?

– А я сам собі перу.

Третій:

– Зате він має розумну і красиву дружину.

10.7.1980 р.

ДОБРІ ДІЛА…

Якось зустрілось двоє приятелів і перший запитує в другого:

– Чому такий зажурений, Іване?

– Та як тобі простіше відповісти? Ніби все і добре, але якби було і ще трохи краще, то вже б, мабуть, їй-богу і не витримав.

28.8.1976 р.

НАВМИСНО НЕ ПРИДУМАЄШ

Після цієї пісні почнеться сапожник.

Як татко розбив машину, то його тягли на прицепі.

Шестирічний хлопчик.

Марля виписана для ветеранів війни, а рушники для партизанів. Начальник дільниці.

Іде чоловік з жінкою, а та його весь час достає:

– Так якою любов’ю ти мене любиш: фізичною чи платонічною?

– Всіма, які є в світі відразу, тільки відчепись.

12.10.1980 р.

ПРО ОДНОГО ЖАДІБНОГО

Я подобалась йому тільки тому, що в нього ніколи і нічого не брала, як інші. Він був настільки жадний, що міг взяти яблуко, перерізати на дві половинки і тільки тоді пригостити ним, хоч навколо нього їх валялось сотнями, по яких він ходив.

Спостерігаючи за відпочиваючими, я прийшов до висновку, що коли двоє ідуть поруч, то між ними ще не було нічого, а якщо на відстані і поглядають по сторонам, то вже нічого і не буде.

Я – синиця. А я – піонер.

Художник поехал на велосипеде. Перекладіть на українську мову Мордописець попер на самопері.

8.1.1980 р.

МАЛЮЙ КАРТИНИ

Якось я вирішив привітати свого старого товариша – Миколу Івановича – художника – графіка з наступаючим Новим роком.

– Ало, Миколо, привіт. З Новим...

– Тебе теж. Ну і як справи?

– Розлучаюсь із своєю...

– Так тобі і треба.

– Звідки в тебе така немилість?

– Ото будеш знати, як прати їй трико, носити їй в постіль каву...

– І що ж тут поганого?

– Поганого то тут нема нічого, але моя Любашенька після того як взнала про це, то не маю життя. Тільки весь час все про тебе, та про тебе. Мов, дивись, який Кудрицький, учись мов...

Задовбала вже. А я їй ото і відповідаю: дурень він. Ось побачиш, що не пройде і року – двох як вона його покине, бо жінки таких не люблять. То вони лише говорять…

– А яких же вони люблять?

– А їм треба такий, щоб кожен день обігнав її разів сім навколо хати, та носаком, та носаком.

– Ти певно жартуєш, мій друже?

– А ніскільки. Жінки доброти не цінять. Їм тільки покажи слабинку, так на голову сядуть і скільки їм не давай, то все мало і мало. Рот вічно відкритий, як в щойно вилупленого пташеняти.

Хай би вже краще ноги… були відкритими.

– А ти що не знаєш, що треба жінці робити, щоб в неї рот був закритий? Як ляже спать, то всунь їй в рот глушник...

– А ти знаєш, який у неї рот? Та де ж ти