Пазл - Франк Тільє

Він одягнувся в чистий костюм пацієнта і вийшов з ду­шу весь на нервах. Із сусідньої кабінки валили великі клуби пари, удари об перегородки тривали. Над дверима поруч висіли два лікарські халати. Вочевидь, там кохалися Фей з Ябловські.

Ілан причесався перед дзеркалом, дивлячись собі в очі. Тепер він був переконаний. Він не той, ким себе вважав: чоловіком, який щодня їде на заправку, просто намагачись пережити трагедію. Ні, там було щось інше: внутрішній шар, до якого він тільки-тільки починав докопуватись.

У дзеркалі, забризканому дрібними краплями води, з’явилося обличчя Мокі. Гравець із дредами підійшов, тримаючи руки в кишенях блакитних штанів. Він кинув довгий погляд на зайняту душову кабінку, а тоді підійшов до Ілана.

— Через пів години вимкнеться світло. Я маю тобі дещо показати.

— Іди до біса, Мокі. Я точно не маю бажання іти з тобою абикуди. Чому б тобі не поговорити про це з кимось іншим?

— Тому що, не рахуючи Гайгекса, ти здаєшся найбільшим параноїком. І мені це цікаво.

Разом із клубами пари з кабінки виривались приглушені смішки. Мокі на мить відволікся, а тоді підійшов, вигляд у нього був серйозний.

— Ти говорив про список слів, які треба запам’ятати. Про удари струмом щораз вищої напруги. Я тобі вірю, я переконаний, що ти кажеш правду: на тебе хтось полює.

— Без жартів.

Мокі говорив дуже тихо, як часто робив це, прикриваючись шумом води.

— Із цією лікарнею щось нечисто. Я думаю, в минулому тут коїлись страшні речі. І враховуючи, що сталося з тобою, схоже, нічого ще не закінчено. Це місце досі живе, Ілане, і ці стіни приховують жахливі таємниці.

Ілан різко обернувся, він подумав про палату 27 зі свого сну.

— Показуй. Але обіцяю, якщо спробуєш хоч щось проти мене утнути…

— Тобі нема чого боятися, все одно зараз не ігровий час. Ти не розчаруєшся…

40

Ілан та Мокі вийшли в коридор і через кілька поворотів опинилися перед ґратами, що закривали прохід до сходів, одні з яких вели на другий поверх, а інші спускалися в темряву. Ілан подумав, що, можливо, саме тут проходить шлях до лікарняного моргу.

Мокі вийняв з кишені ключ і вставив його в замок.

— Я зрозумів усю їхню систему завдань та ключів,— сказав він, відмикаючи ґрати.— Спочатку всі виконують свої завдання в різних частинах лікарні, аж поки не зійдуться в одній спільній точці, де й захований останній ключ, який відкриває доступ до грошей.

Він пропустив Ілана до сходів. Тут було дуже темно, у цьому місці освітлення не було.

— Достатньо замикати за собою всі ґрати,— додав він, ідучи поруч,— і ти не дозволиш іншим скористатися твоїм прогресом. Хитро придумано.

Ілан показав на камеру.

— Ти усвідомлюєш, що Гадес у цю саму мить, напевно, бачить нас на своїх моніторах?

— І що? Він сказав, що ми не повинні продовжувати гру, але можемо пересуватись лікарнею до вимкнення світла. Ми не порушуємо жодного правила.

Сходи закручувались у якусь пекельну спіраль, розділену сходовими майданчиками з вікнами. Бежеві ґрати заввишки щонайменше два метри унеможливлювали будь-яку спробу самогубства.

— Я вже досить довго ставлю собі одне питання,— промовив Мокі,— чому на стінах цієї лікарні немає жодного графіті. Хоч би скільки я бував у горах, сквотери[15] і любителі гострих відчуттів там усюди, їм завжди вдається проникнути в закинуті місця. Деякі навіть улаштовують власні квести. А тут — нічого. Навіть старовинний інвентар не покрали. Хоча тут є чим поживитися, особливо медичним обладнанням.

Вони дійшли до другого поверху. Піднятись вище не дозволяли ще одні ґрати.

— Гадес також казав, що це місце використовували для зйомки фільмів,— додав Ілан.— Вочевидь це повна брехня.

— Що думаєш?

— Що це місце охороняють краще, ніж здається, причому давно.

— Ти розповідав мені про ЦРУ і контроль свідомості. Розкажи про це більше.

Мокі звів подих. Напевно, його серце було велике і жирне, як шмат сала.

— У п’ятдесятих роках був один проєкт під грифом «Цілком таємно», називався «МК-Ультра». У рамках холодної війни ЦРУ, за підтримки різних наукових установ, проводило експерименти, пов’язані з пам’яттю та контролем свідомості. Розв’язували язики шпигунам, промивали їм мізки, отримували доступ до їхніх спогадів або налаштовували їх проти їхнього ж табору… Агенти ЦРУ застосовували цілу купу технік, від електрошоку до галюциногенних наркотиків, як-от ЛСД, які вони іноді непомітно підсипали в їжу. Вони силоміць уживляли спогади, або ж навпаки — намагалися їх стерти.

— І вони були присутні у Франції?

— Тепер є великі підозри, що так. Особливо у справі низки харчових отруєнь у Франції влітку 1951 року, наймасовіше з яких сталося у Понт-Сен-Есприт. Подейкують, що ЦРУ розпилювало над посівами ЛСД.

Він показав пальцем ліворуч.

— Вище ми не піднімемось, і до крил кажана наразі теж не пройти, там замкнено. Нам туди… От побачиш, дивлячись на те, що я зараз тобі покажу, здається, що п’ятдесяті роки і ЦРУ не так далеко, як ми думаємо.

Вони проминули непримітну перукарню і пройшли через відчинені ґрати у жахливому стані. У кутку була встановлена камера. Гадес говорив про шістдесят чотири камери. Його стіна з моніторів, напевно, схожа на піксельну мозаїку.

— З огляду на їхній стан, це оригінальні ґрати,— зауважив Мокі.— Ми підходимо до місця, де є лише кабінети, значно більші за ті, що внизу, і яких немає на карті. Мабуть, саме тут працювала дирекція. Ця лікарня — ціле місто. Тут потрібен був хтось на кшталт мера з його посіпаками, щоб давати раду натовпу психів, що вештались цими коридо­рами.

Підлога була дуже подряпана і вкрита пилом. Аркуші почорнілого трухлявого паперу, здавалося, вросли в лінолеум. Деякі приміщення були без дверей, інші, навпаки, були замкнені. Мокі увійшов до однієї з відчинених кімнат.

— До речі, цей поверх називається «Павутинна оболонка»,— сказав Мокі.— Я прочитав це на табличці.

— Тверда оболонка на першому поверсі, павутинна оболонка на другому. Це назви різних мембран, що оточують мозок, від зовнішньої до внутрішньої.

— Доволі дивні назви для відділень.

На підлозі валялись вивернуті металеві шухляди, виламані шафки, роздроблені ящики. Там же був випотрошений старий 8-міліметровий проєктор, його лінзи були розбиті, а каркаси бобін валялися в кутку. На стінах виднілися сліди від старовинних рамок, які десь зникли. За заґратованим вік­ном була темрява.

— Я довго порпався у різних кімнатах у пошуках чорних лебедів,— сказав Мокі.

— І як, знайшов?

— Так, одного. Але процес пошуків вивів мене на дуже цікаву стежку.

Він попрямував до іржавої шафи. Вона була повністю металева, з численними порожніми шухлядками.

— Мені здається, що саме сюди складали особові справи, відеозаписи та записи