Дівчина, яку ти покинув - Джоджо Мойєс

— Привіт, — кидає вона, не підіймаючи очей.

Лів так і застигає з ключем у руці, дивлячись на неї.

— Я… я гадала, ти пішла. Френ сказала, що тебе вже немає.

— О. Ця леді внизу? Так і є. Я щойно повернулася.

— Повернулася звідки?

— З денної зміни.

— Ти працюєш у денну зміну?

— У будинку престарілих. Сподіваюсь, я не дуже турбувала тебе сьогодні вранці. Намагалася піти безшумно. Боялася, що, копирсаючись у шухлядах, можу ненароком розбудити тебе. Підйом о шостій убиває будь-яку гостинність.

— Ти копирсалася в шухлядах?

— Ти не лишила ключа.

Лів хмурить брови. Вона відчуває, що на пару кроків відстає в цій розмові. Мо відкладає книжку і повільно каже:

— Мені довелося провести невеличкі розкопки, доки я знайшла у твоєму столі запасний ключ.

— Ти лазила в мій стіл?

— Це перше місце, що спало мені на думку. — Мо перегортає сторінку. — Усе гаразд. Я поклала його назад.

І, зітхаючи, додає:

— Ти ж так любиш, коли все на своїх місцях.

Вона повертається до читання книжки — Девідової книжки, як зауважує подумки Лів, дивлячись на палітурку. Це добряче потертий «Вступ до сучасної архітектури» видавництва «Пінгвін», одна з його улюблених. Лів і досі пригадує, як він читав її, розлігшись на дивані. І їй до кольок нестерпно бачити цю книжку в чужих руках. Лів кладе сумку і йде на кухню.

Гранітні поверхні всипані крихтами. На столі стоять два кухлі з підсохлими всередині коричневими кільцями. Біля тостера лежить упаковка нарізаного білого хліба, сплюснута й напіввідкрита. Використаний чайний пакетик пристав до стінки раковини, а зі шматка масла стирчить ніж, наче з грудей мерця.

Хвилину Лів зволікає, а потім починає прибирати. Змахує рештки їжі до сміттєвого кошика, відправляє чашки й тарілки до посудомийної машини. Натискає кнопку, щоб розсунути стелю, і коли та вже повністю відкрита, за допомогою іншою кнопки відчиняє скляний дах, змахуючи руками, аби швидше позбутися запаху диму.

Обернувшись, вона бачить на порозі Мо.

— У будинку не можна палити. Просто не можна, — каже вона. Чомусь у її голосі прорізаються панічні нотки.

— О. Звісно. Я й не збагнула, що в тебе є тераса.

— Ні. На терасі теж не можна. Будь ласка. Просто не треба тут палити.

Мо кинула погляд на кухонні поверхні, які, наче одержима, терла Лів.

— Гей, я приберу там перед тим, як піду. Чесно.

— Нічого, все гаразд.

— Навряд чи, якщо ти так казишся. Слухай, припини. Я приберу свій безлад. Чесне слово.

Лів зупиняється. Вона розуміє, що перегнула палицю, але нічого не може з собою вдіяти. Їй просто хочеться, аби Мо пішла.

— Я маю віднести Френ чаю, — каже вона.

Прямуючи на перший поверх, Лів чує, як пульсує кров у скронях.

Коли вона повертається, все вже прибрано. По кухні безшумно рухається Мо.

— Я, мабуть, трохи лінива, щоб прибрати за собою одразу, — вибачається вона, коли входить Лів. — Усе це прибирання — за старими, за відвідувачами в ресторані… Коли робиш це постійно на роботі, мимоволі повстаєш проти цього вдома.

Лів намагається не заводитися через це «вдома». А тоді вона відчуває ще один запах, окрім диму. І помічає ввімкнену духовку.

Вона схиляється, зазираючи всередину, і бачить свій французький таріль для запікання, на поверхні якого скипає сирна маса.

— Я приготувала нам вечерю. Макаронна запіканка. Просто змішала те, що вдалося придбати в магазині на розі. Хвилин за десять буде готове. Я збиралася повечеряти пізніше, але якщо вже ти тут…

Лів навіть не може пригадати, коли востаннє вмикала духовку.

— О! — каже Мо і тягнеться по кухонні рукавиці. — І ще телефонували з муніципалітету.

— Що?

— Так. Казали щось про місцевий податок.

Лів відчуває, як засмоктало під грудьми.

— Я представилася тобою, тож вони розповіли мені, скільки ти заборгувала. Кругленька сума. — Мо простягає їй папірець із записаною цифрою.

Не встигає Лів заперечити, як Мо додає:

— Я мала переконатися, що вони не помилилися номером. Думала, може, вони тебе з кимось сплутали.

Лів приблизно здогадувалася, про яку суму йдеться, та все одно бачити її на папері стає справжнім потрясінням. Вона відчуває, як дивиться на неї незвично мовчазна Мо, і знає, що та здогадалася про все.

— Гей. Сідай-но. На повний шлунок усе завжди виглядає трохи краще.

Вона відчуває, як її саджають за стіл. А потім Мо відчиняє духовку, і кухнею розливається незвичний запах домашньої їжі.

— А як ні, то принаймні ми чудово побенкетуємо.

Їжа виявляється смачною. Лів з’їдає цілу тарілку і сидить, тримаючись обома руками за живіт і питаючи себе, чому її так здивувало, що Мо вміє готувати.

— Дякую, — каже вона Мо, яка наминає залишки власної порції. — Було дуже смачно. Не пам’ятаю, коли я востаннє стільки їла.

— Нема за що.

«А тепер ти маєш піти». Слова, що останні двадцять чотири години були в неї на язику, все ніяк не наважуються зірватись. Вона не хоче, аби Мо йшла просто зараз. Не хоче залишитися наодинці з цими людьми, що діймають її з приводу заборгованості, з останніми попередженнями й власними неконтрольованими думками. Вона відчуває раптову вдячність за те, що сьогодні ввечері їй буде з ким поговорити — не доведеться проживати цей день на самоті.

— Отже, Лів Вортінг. Те, що ти казала про покійного чоловіка…

Лів кладе ніж і виделку.

— Не будемо краще про це.

Вона відчуває, що Мо не зводить з неї очей.

— Гаразд. Жодних мертвих чоловіків. Тоді — як щодо хлопців?

— Хлопців?

— Після… Того-Кого-Не-Можна-Згадувати… було щось серйозне?

— Ні.

Мо бере з краю тарілки шматочок сиру.

— А безрозсудні оргії?

— Жодної.

Мо скидає голову.

— Так-таки жодної? І давно вже?

— Чотири роки, — бурмоче Лів.

Вона бреше. Була одна пригода три роки тому, після того як друзі (звичайно ж, із найкращих міркувань) наполягли, що вона має «рухатися далі». Наче Девід був якоюсь перепоною в неї на шляху. Аби зважитися на це, вона напилася майже до забуття, а потім ридала величезними огидними сльозами від почуттів горя, провини й відрази до самої себе. Той чоловік — вона навіть не могла пригадати його імені — ледь не зітхнув