Адвокат негідників - Джон Гришем

титульній сторінці — доволі велике кольорове фото двох людей, які біжать до виходу. Один — Напарник, і він тримає дитину. Старчер, здається, дивиться просто на фотографа, ніби позує для знімка. Їхніх імен не подано, часу питати не було. Але ніхто, знайомий з ним, не сумніватиметься в тому, що це за хлопчик.

Скільки часу мине, перш ніж хтось зі знайомих Джудіт побачить фото і зателефонує їй? Скільки часу мине, перш ніж вона відкриє свій ноутбук і побачить його сама? Чекаючи, вмикаю телевізор і перемикаю на «Спортс-Сентр». На відео неспростовний матеріал — удар, ще удар, ще удар. Мене нудить від нескінченного перегляду.

Напарник з лікарні повідомляє телефоном новини про рефері: чоловік на ім’я Шон Кінґ все ще в операційній. Не дивно, що Напарник не єдиний, хто нипає тамтешніми коридорами в очікуванні хоч якихось звісток. Він почув про «значні пошкодження голови», але деталей не дізнався. Він вже побував у в’язниці, тамтешній контакт підтвердив, що Запате посаджено під надійний замок і що відвідувачів він не приймає.

0 8:00 наш незграбний шеф поліції вирішує, що йому час виступити. Він влаштовує прес-конференцію, таку собі невеличку показуху, коли міцні білі чоловіки у формі стіною шикуються перед шефом і супляться на репортерів, вдаючи, що не бажають, аби їх показували. Зо тридцять хвилин шеф говорить, відповідає на запитання і не відкриває жодного факту, не надрукованого в мережі ще дві години тому. Він помітно насолоджується моментом, адже звинувати його чи підлеглих ні в чому не можна. Я саме починаю нудьгувати, коли дзвонить Джудіт.

Розмова передбачувано напружена, зі злістю і звинуваченнями. Вона побачила фото, на якому її син втікає з бійки, і вона хоче почути пояснення. Негайно, чорт забирай. Запевняю Джудіт, що її син солодко спить і, можливо, йому сниться приємний день, проведений з батьком. Вона каже, що сідає на ранковий рейс і буде в Сіті до 17:00. У цей час я повинен чекати на неї в парку і віддати його. Вона невідкладно, в понеділок вранці, подасть документи на припинення права на відвідування. То й подавай, кажу я, бо це не допоможе. Жоден суддя в місті не позбавить мене можливості бачитися з сином раз на місяць. І хтозна, можливо, суддя, до якого ми потрапимо, є фанатом кейдж-файтингу. Вона лається, я лаюсь у відповідь, і зрештою ми просто завершуємо розмову.

Здається, ми відновили протистояння.

11.

Недільні газети обурюються кейдж-файтингом, звідусіль — одностайний осуд. Інтернет просто гуде. Відео нападу на рефері на YouTube ще до обіду набирає чотири мільйони переглядів, і Тадео миттєво стає найвідомішим бійцем у світі, та він більше ніколи не вийде у ринг. Поранені потроху виписуються зі шпиталів і, на щастя, ніхто з глядачів серйозно не постраждав. Просто нетверезі фани трохи поштовхалися і пожбурлялися стільцями. Шон Кінґ досі в комі, у критичному стані. Краш оговтується від неприємного перелому щелепи і струсу мозку.

Під вечір мені дозволяють зустрітися з моїм клієнтом в одній із кімнат для зустрічей у в’язниці. Коли я заходжу, він сидить по той бік товстої металевої перегородки. Його обличчя у ранах і синцях після двобою, але то найменша з його проблем. Він настільки стриманий, що я замислююсь, чи йому чогось не вкололи. Розмовляємо якийсь час.

— Коли я звідси вийду? — питає він.

Ти звикав би — ось як хочеться відповісти.

— У понеділок вранці ти маєш бути в суді. Я теж там буду. Нічого не вирішиться. Вони чекатимуть, що буде з рефері. Якщо він помре, то ти опинишся по вуха в лайні. Якщо одужає — тебе звинуватять у побитті і все таке, та принаймні не в убивстві. Десь, може, за тиждень ми знову прийдемо в суд для визначення розміру застави. Я гадки не маю, як поведеться суддя. Отож відповідь на твоє запитання така: є шанси вийти під заставу через кілька днів. Та більше шансів, що ти залишишся у в’язниці до самих слухань.

— Скільки це триватиме?

— Судові слухання?

— Так.

— Складно сказати. Щонайменше шість місяців, імовірніше — близько року. Сам процес буде не дуже тривалим, тому що не буде багато свідків. Вони просто переглядатимуть відео.

Він опускає очі, ніби ось-ось заплаче. Я люблю цього хлопчину, та зробити для нього можу небагато — ні зараз, ні через шість місяців.

— Пам’ятаєш, як усе сталося? — питаю.

Він повільно киває. Пригадує:

— Я просто зірвався. У мене вкрали чисту перемогу. Рефері змусив мене боротися у стилі суперника, а не в моєму. Рефері весь час так поводився, розумієш, чувак, я просто не міг битися по-своєму. Тобто я не хотів завдавати рефері шкоди, та я зірвався. Я так розлютився, мене просто вбило, коли він підняв руку того хлопця. Я ж дав йому прочуханки, хіба ні?

— Крашу чи рефері?

— Та годі, чувак. Крашу. Я дав йому прочуханки, правда?

— Ні, не дав. Але поєдинок ти виграв.