Втрата - Лінвуд Барклі

— Так, моя люба. Вона померла.

Губи у Ґрейс затремтіли. Синтія сказала мені таким рівним голосом, що було очевидно: вона намагається стримувати свої емоції.

— Ти міг би мені сказати.

— Що?

— Ти міг би мені сказати про те, що ти знав. Про те, що тобі сказала Тес. Ти міг би мені сказати.

— Атож, — сказав я. — Я міг би тобі сказати. Я мав би тобі сказати.

Вона зробила паузу, ретельно добираючи слова:

— І якби ти мені сказав, можливо, цього не трапилося б.

— Синті, я не бачу, як би цього могло не статися, якби я тобі сказав. Такі речі відвернути чи навіть передбачити неможливо…

— Це правда. Ми ніколи нічого не знаємо наперед. Але я знаю одне. Якби ти сказав мені раніше про те, що Тес сказала тобі, про гроші, про конверти, я б сюди приїхала поговорити з нею про це, ми прихилили б голови одна до одної, намагаючись зрозуміти, що це означає, і якби я так зробила, то могла бути тут, і, можливо, ми б щось удвох придумали, й нічого такого не сталося б.

— Синті, я ж не…

— Чого ще ти не сказав мені, Тері? Які ще інші таємниці приховуєш під виглядом, ніби хочеш мене пощадити? Що вона тобі ще сказала, що ти знаєш таке, чого я не зможу витримати?

Ґрейс заплакала й заховала личко на грудях Синтії. Було очевидно, що ми зовсім забули про свій намір оберігати її від усього цього.

— Люба моя, присягаюся Богом, — сказав я. — Коли я від тебе щось і приховував, я робив це, дбаючи насамперед про твої ж таки інтереси.

Вона міцніше обхопила руками Ґрейс.

— Що ще, Тері? Що ще?

— Нічого, — сказав я.

Але була одна річ. Щось таке, що я недавно помітив і про що досі не розповів нікому, бо не знав, чи ця деталь має якусь вагу.

Працівники поліції, які мене допитували, знову привели мене на кухню й попросили описати всі свої рухи, де я стояв, що я робив, до чого доторкався.

Коли я виходив із кімнати, я випадково подивився на невеличку дошку для оголошень, яка висіла на стіні поруч із телефоном. Там була фотографія Ґрейс, яку я зробив під час нашої поїздки до Діснейленду.

Що мені сказала Тес по телефону, після того як Дентон Ейбеґнел навідав її?

Я сказав їй приблизно таке: «Коли ти пригадаєш щось іще, ти повинна зателефонувати йому».

І Тес мені відповіла: «Саме це він і просив мене зробити. Він дав мені свою візитівку. Я дивлюся на неї тепер, вона приколота до моєї дошки тут, біля телефону, поряд із фотографією, на якій Ґрейс стоїть поруч із Ґуфі».

Тепер візитівки на дошці не було.

Розділ двадцять перший

— Що ти говориш? — сказала вона.

Для неї це стало цілковитою несподіванкою.

— Так, це правда, — сказав він.

— Гаразд, гаразд, гаразд, — промовила вона. — І подумати лишень, ми щойно говорили про неї.

— Авжеж, говорили.

— Це просто диво дивне, — промовила вона тоном глибокої втіхи. — Що ти там був і все таке.

— Авжеж.

— Вона це заслужила, ти знаєш, — сказала вона.

— Я знав, ти не будеш засмучена, коли я тобі скажу. Але це означає, що нам треба кілька днів не висовуватися.

— Ти так думаєш?

Вона знала, що сама переконувала його в перевагах вміння дочекатися свого часу, але несподівано для самої себе відчула, як її опановує велике нетерпіння.

— Завтра має відбутися похорон, — сказав він, — і думаю, що будуть приготування до нього чи щось таке, а вона ж навіть не має інших родичів, які могли б потурбуватися про ії похорон чи не так?

— Думаю, що так.

— Отже, моя сестра буде дуже заклопотана, роблячи всі ці приготування, так? То, можливо, нам ліпше зачекати, доки все це закінчиться?

— Ти, певно, маєш рацію. Але в мене до тебе буде одне велике прохання.

— Яке? — запитав він.

— Зовсім невеличке прохання.

— Ну?

— Не називай її своєю сестрою.

Її голос прозвучав дуже твердо.

— Пробач.