Прес-центр - Юліан Семенов

був з тобою, я припинив роботу над книжкою, запросив тебе і твою Інгеборг поїхати на північ, у дюни, і там тобі нарешті стало страшно, бо ти переконався в моїй правоті, і я прийняв на себе весь жах твого розлучення з жінкою, яку ти так суворо і наперекір мені назвав своєю дружиною… Якщо ти певен, що Гала не просто добра до мене, що її цікавлю не я, Верньє, а мій новий паризький будинок, чому ж ви з Марі так легко кинули мене й віддали на «поживу»?! А коли б ви переконалися в своїй неправоті, приїхавши до мене сюди? Що тоді? Чи, пригадуєш, ти приїхав до мене й сказав, що професор Відеке — негідник і мерзотник, не дає тобі працювати над тією темою, яку ти обрав, а я ж знав, я ж пам’ятав, як він розповідав мені, за що любить тебе, пишається тобою… Ця прикра різниця — твоя неприязнь до нього, сліпа й безпідставна, і моє знання ставлення до тебе доброго старого Відеке — ятрила моє серце, не давала працювати, я болісно думав, як переконати тебе, довести твою неправоту, але ти був невблаганний до бідолашного Відеке, як і до мене тепер… І лише через рік, захистивши у Відеке свою роботу про розкопки в Азії, ти сказав, що він чудовий старий і що ти був неправий… Але ж на це витрачено рік… Ти не повірив мені, ти хотів сам дійти правди. Що ж, бажання зрозуміти правду — прекрасне й високе бажання, але тоді не треба виводити як примат своє право на те, щоб спочатку думати про людину погано, а потім рік іти до того, щоб цю свою точку зору змінити. Треба б навпаки, Ганс. Завжди починай з того, що людина чудова, бо всі люди народилися на світ, аби робити добро, життя їх ламає, коли вони слабкі, коригує, коли розумні й чесно кажуть собі про свої вади.

Звичайно, я можу розстатися з Гала, вона добра й розумна подружка, я можу з нею говорити про все, нічого не приховуючи, та вона й сама все бачить, розуміє, як мені тяжко, і біжить у кабінет, як тільки в бібліотеці задзвонить міжміський телефон: «Може, це діти, швидше!» Вона знає, що ви не хочете розмовляти з нею, і дуже боїться, якби я не пропустив вашого дзвінка. Я можу знову лишитися один — смішно вимагати від Марі чи від тебе, щоб ви поселилися назавжди зі мною в Парижі й міряли мені тиск, готували їжу, робили масаж, перестилали постіль, переносили правки в мої рукописи, їздили за моїми дорученнями в бібліотеки, на біржі, в досьє банків… Ти хочеш цього? Ти берешся поставити хрест на своєму житті? Присвятити його мені? Звичайно, ні. Як же тоді бути? Чи все, що сталося, — дитячий егоїзм? Але ж егоїзм — прагматичне поняття, воно містить у собі чітке усвідомлення того, що незабаром я покину цей світ, і ви залишитеся самі, і нікому буде брати на себе твої прикрості з Інгеборг і з тією химерною дівчиною з Гамбурга, і ніхто не зможе втримати тебе від розриву з добрим старим Відеке, і ніхто не зможе заряджати тебе на нову роботу, рятувати від метань, невпевненості в собі, переконувати в тому, що ти покликаний у цей світ — а втім, як і кожен, — щоб сказати своє єдине, неповторне слово… Пригадуєш, я взяв тебе в редакцію, мені хотілося, щоб ти вже в юності доторкнувся до діла, і познайомив тебе з своїм другом, добрим і галасливим Клобером? Пригадуєш? Він чомусь не сподобався тобі, і ти, нікчемне курча, навіть не подумав приховувати свою неприязнь до нього, а він так старався зацікавити тебе, з такою радістю водив по редакції, так весело знайомив з колегами… Але він тобі чомусь не сподобався, ти дивився на нього з презирством, і мені було дуже боляче за Клобера і страшно за тебе: як же ти зможеш жити з таким характером, мій хороший, мій розумний Гансі?! А потім ти прочитав книжку Клобера про його поїздку в Чілі і сказав, що він чудовий журналіст і тобі дуже хочеться піти до нього ще раз… Я одвів тебе, як же інакше, ти ж мій любий маленький синок, кров моя, все тобі прощав і прощу, захищу від усіх, допоможу всім, чим можу, а коли покину цей білий світ, хто оберігатиме тебе, хлопчику?!»

«Виходить, — подумав Верньє, відклавши ручку, — що я погрожую йому… Це жахливо… І я не маю права писати йому про те, що його мати любить другого, а до цього другого любила ще одного другого й зберігала його солоденькі пусті листи в своєму портмоне разом з портретами дітей, я, мабуть, уперше в житті дозволив собі уподібнитися їй, Елізабет, відкрив її портмоне тремтячими руками й побачив там ці листи разом з фотографіями Марі й Ганса. Але я це зробив тому, що вона розпечатувала всі мої листи, особливо якщо в графі зворотної адреси стояло жіноче прізвище… Я не маю права писати їм про те, що їхня мати полюбила другого, коли я був у Санто-Домінго, де йшла війна, якщо я напишу це, то розкраю їхні серця, хіба не так? Я не смію писати їм, що вона прощала своєму другові все, абсолютно все те, що ніколи не простила б мені… Я не можу писати їм про те, як їхня мати водить свого коханця в дім до їхнього діда і вони там трохи пожуряться за своїм життям, а потім веселяться й бенкетують, поки ми з вами подорожуємо. Хоч, звичайно, вона втовкмачила їм, що в її любовних зв’язках також винен я, скрізь і в усьому винен я, така вже в мене планида — бути винним. Чому все круг нас так дивно й гірко влаштоване, все якось зроблено, а тому нерозумно! Я міг би — самі діти спонукають мене до цього — таїти свою дружбу з Гала, розстатися з нею на той місяць, коли вони приїжджають до мене, але невже брехня вигідна навіть найближчим? А може, на них налягає Елізабет з її сонмищем старушенцій, які сплять на подушках, напханих книжками з чорної магії та ворожіння?! Я часом боюся за Ганса, його настрій міняється, як у дівчини: то каже одне, а через день зовсім інше. А ти? — сказав собі Верньє. — Хіба ти не такий же? Людська модель однакова, модифікації різні, і як багато