Мої сімейні обставини - Анна Лерой
А й справді нам, вихованим певним чином, складно вийти за межі відведеної суспільством ролі, спробувати зійти з прокладеного предками шляху, спробувати зробити крок в сторону, вийти за межі розписаного в древніх договорах майбутнього.
Та й що потім? Якщо, зійшовши зі своїх власних рейок, я просто впаду, не зможу далі йти. Зовсім як трамвай без електрики — застигну на перехресті. Що буде, як тільки мої ноги відірвуться від звичної колії? Невідомо...
Від цієї картини, від внутрішнього напруження, я відчуваю нудоту. Притискаю долоню до рота і намагаюся глибоко вдихати і видихати носом. Світ навколо трохи темніє і паморочиться, але поступово мені стає легше. Я заспокоююсь.
Чим ближче до центру міста, тим складніше мені рухатися. Виявляється, в Феніксі чимало людей — вони поспішають, перемовляються, розмахують руками і щось жують. Останнє й не дивно, адже саме настав час обіду. А так, якою би не була криза, Фенікс все ж столиця, і завжди знайдуться ті, хто не побажає залишити місто через страх змін, і ті, хто приїде сюди з бідніших місць в пошуках нового шанса.
Сонце повзе по білому камінню бруківки та нагріває стіни будівель. Я мружусь, дивлячись вперед, на секунду пригальмовую, намагаючись пригадати, куди ж саме мені йти. Ззаду в мене в ту ж мить хтось врізається. Ще один перехожий зі злістю кидає в мій бік незадоволену фразу про «селюків, які вперше в місті». Мені швидше смішно, ніж прикро. Втім, я вже згадала, в який бік мені потрібно повернути. Пам'ять у мене добра, але в головному архіві я за все своє життя бувала нечасто — всього рази три.
— Яка зустріч! — біля воріт потрібного будинку мене гукають. На дорогу переді мною лягає довга вузька тінь, і, ще не повернувши голову, я вже здогадуюся, хто це.
— Алілль, день добрий, — я посміхаюся.
— Ви-то мені і потрібні, — повертає мені посмішку Алілль і пропонує увійти в будівлю разом з ним.