Темні таємниці - Андрій Анатолійович Кокотюха

Опер скосував на ковіньку у Вадимовій правиці.

– Нехай так. То що треба?

– Проклята дорога, чув? – Максим кивнув. – Протягом короткого часу на ній знайшли три трупи. Особа останньої жертви мені відома. Причина смерті теж. Треба встановити особи двох інших. Неофіційним шляхом тут я цього не зроблю. Ти можеш. Тепер ти все можеш.

– Не все.

– Багато чого. І ще. В окрузі останнім часом зникали безвісти люди. Поки це лише чутки, але диму без вогню не буває. До кінця дня, поки я буду в Луцьку, дізнайся мені про це по максимуму. Може, навіть якусь справу заводили.

– Нічого собі завданнячко!

– Вважай наказом. Виконаєш – між нами все вирівняється. Хоча все одно краще, аби потім ми ніде не перетиналися. Не люблю, коли мене зраджують. Навіть в інтересах справи. Ясно?

Замість відповіді Максим ступив убік, обійшов Чотаря, рушив до свого гурту.

Усе тобі ясно, подумав Вадим, проводжаючи оперативника поглядом.

А ТИМ ЧАСОМ…

– Це що таке! Як це розуміти, потворо!

– Я не потвора.

– Прикуси язика! Ось, ось, ось! Звідки воно?

– Алергія.

– Бачу! Учора вдень її не було!

– Від риби.

– Ти ж сама просила вугра! Погань така! Ти ж сама просила риби!

– Дуже захотілося. Думала, обійдеться цього разу. А вугор був дуже смачний.

– Я тебе приб’ю!

– Через висип на тілі? Тримали мене тут, пилинки здували, годували здоровою їжею, аби зараз просто так прибити?

– Ти знала про свою алергію! Чому мовчала?

– Бо не питали!

– Брешеш! Тебе запитували, чи є негативні реакції на щось. Їжу, ліки…

– Думаєте, я тільки про те й думала, коли ви мене викрали?

– Тебе ніхто не викрадав!

– Та ви що? А як же назвати оце все? Обмеження волі, замкнені на ніч двері?

– Тобі пояснили – експеримент!

– На який я згоди своєї не давала!

– Ану, язика прикуси! Тобі обіцяли винагороду.

– Не сказали, яку саме.

– Скоро сама побачиш. Дідько тебе забирай, що робити з алергією?

– Мамі подзвоніть. Вона все скаже.

– Дуже ти розумна. Ні, Яночко. Ти все скажеш сама. Давно така реакція на рибу?

– Скільки себе пам’ятаю. Бачте, не завжди можу втриматися. Знаю – буде горе. Але ж рибка смачна.

– Чим тебе лікують?

– Назви препаратів заскладні.

– Згадуй, бо далі блюватимеш. Дуже подобається?

– Зараз… Здається… Кларитин, є такий. Або лоратадин. Ще зодак. Запам’ятала, бо звучить, як зодіак.

– Усе відразу ковтаєш?

– Та ні. Що є під рукою. Ага, ще кальцій, хлористий та глюконат.

– Де ти взялася на мою голову…

– Я не сама тут опинилася. Це ви мене взяли. На свою голову.

– Сиди тепер. Чекай. Ще один подібний вибрик – пошкодуєш.

– Шкодуватиму, що маю алергію?

– Гарикаєшся забагато. Погано вихована.

– Подзвоніть моїй мамі з такою претензією.

– Води більше пий поки що.

Частина п’ята

Таксі недорого

1

Ольга не знаходила собі місця.

Як на лихо, покриття в Шацьку було не дуже добре. Можливо, зайти в мережу з комп’ютера реальніше й швидше. Телефон не тягнув. Вдавалося заходити на сайти новин, читати дописи в соцмережах, навіть відповідати. Але працювати з купою інформації, яку отримала раптом, у таких умовах було важкувато. Мобільний інтернет працював, як хотів. То раптом пришвидшувався, то ставав повільнішим, а то взагалі завмирав, зависав, і тоді Ользі доводилося роздратовано стукати пальцем по дисплею. Так, наче це оживить і пожвавить процес.

Тим не менше, за кілька годин їй пощастило відкрити й прочитати всі надіслані повідомлення. Також зробила важливішу справу: додалася до групи. Потім переписала в записник ніки із закритої групи. Цікаво, що на аватарках вони майже не розміщали власних фото, ховаючись за котиками, ведмедиками чи квіточками або взагалі якимись інфернальними картинками.

Проте Ольга все одно вирішила не відступати від придуманого на ходу плану. Спершу збиралася відсіяти тих, хто позитивно відгукувався про той самий дивний паралельний світ, куди закликали зазирнути новачків. Потім встановити з ними контакт через Фейсбук. До всього зацікавила інформація від невстановленого поки модератора групи: шанси мають лише ті, хто веде здоровий спосіб життя. Не п’є, не курить, не має хронічних захворювань, не переносив операцій, серйозніших за апендицит. Її Яна цілком відповідала цим вимогам, на відміну від Євгена Заплави. Той курив і, здається, випивав, хоч не так уже й багато, якщо вірити його батькам.

Але за складом свого характеру, за сформованим світоглядом їхній Женя цілком міг повестися на подібну замануху.

Ольга визнала: Чотар таки мав рацію, наполегливо намагаючись дізнатися, за яким милим Яна з другом подалися в класичний глухий кут, на край цивілізації. Точніше – туди, звідки цивілізація повільно й впевнено відступає. При тому, що кілька десятків років тому вона туди прийшла раптово й заразила собою віддалене село.

Злети й падіння.

Класика жанру.

Тепер вимальовувалися як причина, так і наслідок. Засвербіли пучки пальців, так хотілося чимшвидше просунутися вперед. Внутрішній голос уже навіть не підказував – кричав, що вона намацала правильний шлях. Чи треба йти ним самій, чи ліпше дочекатися повернення Вадима – поки не вирішила. Та вчорашній провал підштовхував Ольгу вперед, до активних дій. Згаяно на дурно забагато часу, вона рвалася до бою й не бажала навіть думати про щось, здатне зупинити чи бодай пригальмувати.

Їй удалося надіслати запити дружби трьом авторам захоплених дописів.

До них додала в месенджері кожного лист однакового змісту: вона – мама користувачки UanaBarva, подруги користувача ZaplavaGeka. Хоче знати, куди саме конкретно вони могли податися в пошуках обіцяного переходу в інший світ. Розуміла: пише повну маячню, звучало те дуже дивно. Але іншого способу наблизитися до істини, аніж прийняти правила чужої гри, Ольга зараз не бачила.

Протягом години – жодної відповіді.

Узагалі нульова реакція.

Запит вступити до групи теж проігноровано.

Хоча останній допис, знову казочка про можливість потрапити в іншу реальність, написаний модератором ось-ось.

Дивно, та аж тепер Ольга звернула увагу на нік того, хто створив групу й фактично керував нею.

HaronDrug.

Перечитавши, вона знову здригнулася й відчула морозець. Тепер він бігав не хребтом, а розтікався всім тілом. Стиснуло скроні, в очах на мить потемніло. Опанувавши себе, вона не стрималася – відштовхнула телефон далі від себе, на середину столу.

Харон.

Провідник у інший світ.

Той інший світ – царство мертвих.

Ще й називає себе другом.

Пастка. Ольга нарешті знайшла її, та легше від того не стало. Навпаки, зрозуміла: той, хто називає себе другом, уміє тонко грати на потаємних бажаннях людей, котрі втомилися від реальності й