Третій рівень. Короткі історії - Андрій Анатолійович Кокотюха
— І давно ти на Стефана зважати став?
— Не зважаю я на нього, — мовив ватажок опришків. — Не слід лиш, аби він мене тут бачив. Бо як побачить — тут і смерть його. А вдовою тебе робити не хочу.
— Хіба не візьмеш потому за себе, Олексо?
— Сама знаєш — маю жону і сина. Краще, коли ми грішно любимося. Бо законна родина мусить ховатися від гріха.
З цими словами вони зайшли до хати. Зачинилися двері.
Не подобалося шляхтичам, ох не до вподоби було збиратися, наче змовникам, під вечір у косовській корчмі. Але пан Богуслав Золотницький, котрий запросив товариство цього разу, не хотів таких розмов удома. І решта погодилися з ним: надто ризиковані та слизькі теми зринають, аби ще порушувати ними домашній спокій.
Цієї пори в шинку не було нікого: старий Лейба знав наперед про зібрання шановного панства, тож вигнав звідти всіх зайд, зачинив за шляхтичами двері, коли всі зібралися, і сам охоче обслуговував. При Лейбі говорити не боялися: шинкар сам потерпав від «чорних хлопців», тож нікому не донесе.
Хоча, якщо розібратися, жодної крамоли в розмовах місцевих панів не було. Ну, лаяли воєводу Потоцького… Так насправді є за віщо. Не може дати раду опришкам, а хлопи від того вже зовсім розходилися.
Коли випили по першій, пан Золотницький розказав товариству сумну історію про те, як закликав на ярмарку жандармського ротмістра робити свою роботу.
— Всі ми платимо з власної кишені чималі гроші, аби утримувати жандармерію! Хіба не так? — розорявся шляхтич. — Я то й кажу ротмістрові! Пане ротмістр, ми вас утримуємо, а ви за наші ж гроші не можете захистити нас від цих клятих опришків уже шостий рік! Так знаєте, що він мені сказав? Ніхто не винен, що жандармів кличуть уже після того, як Довбуш зі своєю ватагою наробили людям лиха!
Шляхтичі обурено загули, та Золотницький жестом зупинив гамір:
— І то ще не все, панове! Я запитую ротмістра: невже на нахабство простого брудного чорного хлопа не знайдеться в окрузі ані закону, ані жандармської кулі? Він так глянув на всі боки, а тоді каже: прошу пана відійти на два слова. Забагато, мовляв, вух довкола. Кого, спитаєте ви, боїться жандарм? Слухайте далі, що я вам скажу! Коли ми відійшли, ротмістр говорить: «З тим Довбушем все складається не так просто».
— Що із ним непросто? — роздратовано поцікавився пан Фількевич, давній друг та сусіда Золотницького. — Невже влада справді не може впоратися з десятком озброєних вівчарів?
— Влада, пане Фількевич, швидше закриє очі на ту приватну особу, яка в один прекрасний момент пустить Довбушу кулю в спину або межи очі. Так сказав жандармський ротмістр, я лише повторюю. А ще він дав зрозуміти: існує таємний наказ Станіславського воєводи — опришків поки що особливо не займати.
— Наказ пана воєводи Потоцького, — кивнув третій шляхтич, Заремба. — Я так само чув про щось подібне. Але вірити не хотів.
— Запитайте хоч у жида Лейби, — пан Золотницький кивнув у бік шинкаря. — Він вам підтвердить: по селах та містах корчмарі, торговці, лихварі, інші господарі самі, за свої гроші, наймають собі варту. Чому? Бо клятий Довбуш приходить спочатку раз. Бере третину того, що є в помешканні. Але якщо жертва не стерпить і побіжить до жандармів — він повертається і забирає все! І по собі все запалить. Тому мовчати, терпіти і ділитися виходить їм усім дешевше.
— Ну, а варта — чим краще? — далі не розумів Заремба.
— Бо у варту набирають місцевих хлопів. Ті і гроші від наймача отримують, і опришкам не надто опираються. Всі при ділі, всім потроху перепадає.
— З того, що ви кажете, пане Золотницький, виглядає: вся округа платить Довбушу данину! — скреготнув зубами пан Фількевич. — Всі про це знають. Але чому пан воєвода дозволяє таке?
— Я заговорив про це із ротмістром, — мовив Золотницький. — Та офіцер порадив питати про подібні речі в самого пана Потоцького! Ось такі справи, панове. Або чорний хлоп Олекса Довбуш не по зубах панові воєводі Потоцькому, і він вирішив пустити все самопливом. Або він грає якусь свою гру.
Сказавши так, шляхтич налив іще по одній. Коли випили, пан Заремба промовив обережно:
— Я чув, пан Потоцький від недавнього часу знається з нечистою силою. А відомо: саме нечистий є покровителем опришків із чорних гір.
— Не кажи дурниць! — відмахнувся пан Фількевич. — Гетьман просто віднедавна захопився різного роду окультними науками. До мене доходило, що гороскопам та пророцтвам він почав вірити частіше, ніж навіть власним очам.
— Панове, хай Потоцький вірить хоч Богу, хоч чорту! — вигукнув Золотницький. — Аби тільки той, кому він вірить, врозумив воєводу! І переконав викликати на Довбуша коронні війська! Згадайте — це ж пан Юзеф власноручно відкинув від Немирова козацького полковника Палія.
Фількевич зітхнув.
— То було сорок років тому, панове! Тепер велика політика інша. Я краєм вуха чув від когось із Станіславовських шляхтичів: наш коронний гетьман хоче шукати союзу з козацькими старшинами. Тому й не хоче дратувати українців. Ось чому Довбуша терплять.
При цих словах шляхтичі перезирнулися і заговорили далі тихіше, мов справжні змовники.
— Не будемо, панове, собі такою високою політикою голови сушити, — мовив Золотницький. — Нам з вами тут, далеко від великої влади, треба жити. Тому я хочу скористатися порадою жандармського ротмістра і знищити Довбуша своїми силами.
— А чому не своїми руками? — поцікавився Фількевич.
— Бо не хочу бруднити об хлопа свої руки! Сподіваюся, ви поділяєте мою думку?
— Поділяємо, — відповів за всіх після короткої паузи Заремба. — Лишається знайти, хто це зробить вправно, гарно та швидко.
— Скоро такі справи не робляться, — зауважив Фількевич. — Слід би все продумати добре. Й так само добре підготувати. Раз уже ми при цьому, пропоную кожному думати. І збиратися для обміну думками частіше.
На цьому Золотницький налив ще по одній чарці — домовленість слід запити…
III
Поки Олекса говорив, на небі рясно висипали зорі.
Ніч стояла місячна, світла, і він, уже звиклий до темряви, міг бачити вельми зацікавлене його оповіддю лице коханки. Марічка вже не лежала поруч, не притискалася до його грудей: сіла, натягнувши на коліна довгу світлу футболку. Її очі сяяли, мов дві ясні зірки, котрі спустилися з небес надто близько.
— Це все ти сам придумав? — запитала вона.
— Події могли так розвиватися, — повторив Олекса, зручніше мостячись на ліжнику. — Так чи інакше, думав над цим довгенько. І висновок напрошується однозначний: Довбуша та його «чорних хлопців» чіпати заборонив особисто воєвода Потоцький. Причому спеціальних паперів