Третя карта - Юліан Семенов

… У кінотеатрі, куди їй таки дали перепустку, демонстрували сентиментальний фільм про німецьку родину: глава сім'ї захоплюється «іншою», але «інша», як справжній член НСДАП, не може позбавляти маленьких арійців «сім'ї», і «паппі» поступово розуміє, що краще за «мутті» нікого немає, і кращої за «іншу» — теж нікого немає, та й взагалі у рейху живуть найчудовіші і найдобріші люди, хіба мало то буває, адже найважливіше результат — ніхто не наробив занадто галасу, нікого не принизили, усе гаразд, усе на місці…

… Ганна опинилася на вулиці й відчула нудоту після липкої задухи залу, де люди уважно стежили за тим, що відбувалося на екрані. Декотрі, вже літні, раз у раз витирали очі. Надто ж часто стали витирати очі, коли «паппі» зайшов у спальню до сина, і хлопчик у нічній сорочці потягнувся до батька, обнявши його за шию товстими, немов поперев'язуваними рученятами.

«Толстой написав про це один раз і в ім'я святого, — подумала Ганна. — Як багато до святого прилипає бруду и несмаку… Я теж мала б заплакати, бо рученята в малюка як у Микитки, але в мене сліз не було, а лише відчуття бруду й нечесності. Добро мусить породжувати добро, а тут зло, слиняве й жорстоке щодо вільної людини. Як важко жити на цій землі, боже милостивий, як важко… Ні, добро не може породжувати зло. Тільки зло породжує зло. Ти живеш спокійно і щасливо, але тебе несправедливо скривдили, ударили, і ти відповів на удар, і кінець спокою! Ти in шинна готуватися до того, що тебе знов ударять, і ти заздалегідь думаєш про те, як захистити себе, як стати сильнішою і суворішою. Непротивлення — це спроба створити універсальний рецепт щастя. Адже одна мить: треба пережити кривду, погасити зло, змусити себе не думати про помсту, і життя твоє буде, як і колись, щасливе. Угамувала б я тоді гординю, залишилася у Кракові — хлопчики були б зі мною. Але це моє маленьке добро, — заперечила собі Ганна, — а в світі так багато зла, яке мені непідвладне: хіба ж я змогла б урятувати Варшаву від бомб? Усе влаштовано так, щоб зло існувало в сусідстві з добром, а добро завжди слабше і беззахисніше…».

Вона поминула маленький майдан сонного містечка і звернула до алеї, яка вела у діс. Тут було тихо, і якщо йти, ледь нагнувшись уперед, заклавши руки за спину, то можна відчути дух, що піднімався од землі — так само пахло в кабінеті електротерапії у лікаря Перньє, який лікував хронічні простуди сеансами гірського сонця.

«Земля оддає себе сонцю вранці. Вдень вона вбирає у себе сонце, а вночі жде його: платонічна любов, мабуть, має бути саме такою», — подумала Ганна та й завмерла — двоє величезних, переляканих і водночас цікавих очей дивилися на неї з-за кущів. Очі були рухливі і широко, по-дитячому розплющені.

— Здрастуй, — прошепотіла Ганна, відчуваючи, як у ній розлилося щемливе, забуте тепло, — не бійся мене, будь ласка.

Коза стрибнула убік, але не втекла.

— Ну чого ж ти, дурненька?

Боки у тваринки якось дивно здригалися, наче коза задихалася од хвилювання. Ганна зрозуміла, чого так судорожно здіймались у кози боки: за три кроки від дороги стояло козеня — ще зовсім маленьке, на височенних цибатих ногах.

— Ох ти ж, маленьке, — прошепотіла Ганна та й потягнулася до козеняти, яке, видно, зовсім недавно народилося.

Козеня одскочило від неї боком, немов кошеня, зупинилося, завмерши, та й знову уп'ялося синіми, молочними очиськами в жінку, поводячи плюшевим п'ятачком носа.

І раптом Ганна почула ліс: вона тільки зараз могла зрозуміти, що ота тиша, яка, здавалось, оточувала її, насправді живе і радіє з того, що живе: висвистували дрозди, гасали серед гілля жовтогруді синиці, стукотів дятел.

Треба було усі ці роки брати хлопчиків до лісу, — подумала Ганна, глянувши на те місце, де ще мить тому стояло козеня. Тепер там коливалася трава, і не було вже синіх очей і м'якого тремтливого носика. — Треба було водити и до зоопарку, милуватися з того, як вони зачаровано дивляться на звірів, і серце стискалося б од щастя, і я стала б дуже талановитою, бо лише щастя своїх дітей може дати справжнє відчуття високого спокою, а тільки ж це і є істинним підступом до творчості. Нехай би я робила свою справу вдома, нехай би усі мої задуми реалізувалися згодом, нехай би це реалізували хлопчики — адже справжнє щастя — це коли ти тільки замислюєш, носиш у собі боязливо, по частинці віддаєш оте замислене ватману… А тоді починається гидотне — узгодження, підбирання металу й мармуру, торгівля з постачальниками, доказ замовникові своєї правоти… Ми обкрадаємо себе, коли мало буваємо з дітьми. Треба ходити з ними до театру, гуляти в парках, спостерігати, як вони будують із піску свої замки. Бабусі, котрі виводять малечу, думають про своє, і нема для них чуда її тому, як дитина думає над піщаним замком і як вона дивиться на птаха, що пролітає, — старі вважають, що вони осягли розумом смисл життя, бо прожили його. Але ж насправді усе зовсім навпаки: смисл життя найкраще відчуває новонароджений. Чим доросліші ми стаємо, тим більше звужуємо світ, обмежуємо самих себе нормами моралі, своїми страхами, породженими сплою і злом».

Ганна примостилася на пеньку, заплющила очі й підставила обличчя сонцю. Лагідне тепло його довірливо накрило повіки, чоло, губи.

«Мабуть, треба менше рухатись, — подумала вона, — и раніше занадто багато рухалась, тільки зараз, випадково, збагнула, що таке ласка сонця. Я завжди квапилася зробити. А чи ж треба? Якщо ми мандрівники, котрим дозволено ненадовго увійти сюди, у цей світ, то, може, краще очікувати кінця, утішаючись з того, що нам одпущено?»

Вона довго сиділа під сонцем, на сосновому пеньку, і н душі у неї був спокій, бо тут, серед лісової тиші, вона повірила у те, що з колишнім усе покінчено, що тепер вона інша, а значить, хлопчики будуть з нею, адже все-таки є в світі справедливість, справедливо ж було те, що саме вона зустріла в лісі новонароджене козеня, а не людина, в руках у якої могла бути рушниця…

ПЛЮСИ Й МІНУСИ ОСОБИСТОЇ ЗАЦІКАВЛЕНОСТІ

План розмови з Фохтом був у голові Штірліца — після роботи з архівами у берлінських бібліотеках, після зустрічі з Мельником та Бандерою і після розмов із Діцом, котрий ще із Загреба затаїв до