Ліна та пригоди в Половецькому замку - Ірина Литвин

Вони чули, як тінь, завиваючи, носилася коридором. А через деякий час все стихло.

– Воно пішло? – запитала Ліна.

– Не знаю, – відповів Лоло.

Ніхто не насмілювався виходити, тому діти просто почали оглядати кімнату в якій опинилися. Вона була дуже малесенька з низькою стелею. Стоячи у повний зріст, діти діставали до неї головою. Вся кімната була заставлена якимось мотлохом. Здавалося, що тут хтось зібрав усі речі, які тільки траплялися у цьому замку протягом багатьох століть. І все ж, кімната виглядала дуже чистою, ніде не було ні пилиночки.

– Що це за кімната? – запитала Ліна.

– Мабуть якась кладова, – сказав Олег.

Лоло задумався.

– Ні, це зовсім не кладова, – сказав він, – здається тут хтось живе.

Ліні вже набридло стояти біля дверей і вона пішла роздивлятися кімнату. Дівчинка з цікавістю брала в руки то одну річ то іншу, розглядала і клала на місце. Її зацікавила купка одягу, яка лежала прямо на підлозі. Ліна підійшла і потягла за найближчий до неї шматок тканини. Ним виявився шарф. Дівчинка відклала його і продовжила розбирати одяг. І ось вона помітила сіру шубку, яка виглядала з під самого низу. Ліна просунула руку крізь одяг і потягла шубку на себе. Але та не піддалася. Тоді дівчинка потягла сильніше.

– Фрр, – раптом фиркнула шубка. Вся купка одягу заворушилася і з-під неї висунулася чиясь волохата лапа.

– Ааа! – закричала Ліна і відскочила в сторону. Хлопці теж перелякано притислися до дверцят.

А з-під одягу винирнула чиясь волохата сердита мордочка, дуже схожа на Руфикову. І коли сіра волохата істота повністю вилізла з купи мотлоху, діти зрозуміли, що перед ними домовик Половецького замку. Домовик сердито глянув на них і сказав:

– Хто посмів так нахабно мене розбудити?

Він, мабуть, збирався насварити дітей, та не встиг, бо до носа йому потрапив пил, який піднявся від старого одягу, і домовик з усієї сили чхнув. Та ще й так сильно, що аж перевернувся через голову. Це виглядало дуже кумедно і Лоло не втримався і засміявся.

– По твоєму це смішно?! – крикнув домовик, але тут він знову чхнув, і знову, а потім ще раз. І так разів з п'ять. Це було ще смішніше, проте на цей раз діти стрималися, бо їм зовсім не хотілося сердити мешканця цього страхітливого замку.

– Пробачте, – сором'язливо сказала Ліна, – ми зовсім не хотіли вас турбувати. Просто ми заблукали.

– Заблукали? – здивувався домовик коли перестав чхати, – А що ви тут взагалі робите? В цьому будинку вже дуже давно не було гостей, а особливо таких маленьких як ви.

– Нас запросила Рута, – продовжила розмову з домовиком Ліна.

– Рута? – задумався домовик, ніби вперше чув це ім'я. Але раптом, згадавши, скрикнув:

– Ах, Рута, ну звісно, та мила дівчинка.

Ліна і хлопці здивовано переглянулися, бо про Руту вони були зовсім іншої думки.

– Ви знаєте, я дуже радий, що ви, маленькі Рутині гості, потрапили в мою нору, – продовжував домовик. – В мене вже так давно не було гостей і я вже дуже давно ні з ким не розмовляв. Зараз я поставлю чай, бо не добре ж гостей зустрічати без чаю і ви розкажете мені останні новини – я вже й не знаю що відбувається у світі.

– Ой, ні-ні! – скрикнула Ліна, – Не варто, бо ми вже дуже поспішаємо.

Та домовик її не слухав. В кутку, з-під купи якихось газет та книг, він дістав невеличкого столика. Невідомо звідки взялося ще чотири стільці. Домовик клацнув пальцями і на столі з'явилося чотири гарненькі чашечки та заварничка із гарячим чаєм, від якого здіймалася пара. Тоді домовик клацнув вдруге і на столі з'явилася ще й тарілочка з печивом. Домовик задоволено посміхнувся і глянув на дітей, чи оцінили вони його майстерність.

– Ого, – тільки й вимовив Олег, який був вражений найбільше від усіх, бо йому найменше доводилося бачити домовиків та їхні чаклування.

Домовика це задовольнило і він почав радісно припрошувати гостей до столу.

– Пробачте, я ж навіть не представився, – сказав він, наливаючи дітям чай, – я Сірошерст Дванадцятий. В моєму роду всі були Сірошерстами і всі мали таку сіру шерсть як у мене, мій батько, мій дід і всі мої прадіди. І усі вони були домовиками цього замку. Тоді, правда, все було по-іншому. Вони були справжніми хазяями. Не те що я, сиджу у своїй норі і не потикаюсь в замок.

– Але чому? – здивувалася Ліна, – чому ви не можете бути справжнім хазяїном замку?

– Ох, – зітхнув Сірошерст, – це все через тих страховищ, які ширяють замком. Моя нора – це єдине місце куди вони не можуть проникнути. Ще мій пра-пра-прадід зачаклував її від темних сил.

– Ми щойно теж ледве втекли від одного, – підхопив Лоло, – А що то за істоти?

– Це, – відповів Сірошерст, – найстрашніші створіння, викликанні із найпотаємніших глибин темряви. Вперше я побачив їх коли старий Данило вдався до темної магії і ось тепер Северин...

– А навіщо він їх викликав? – запитав Олег, сьорбаючи чай.

– Не знаю, – відповів домовик, – дії людей мені взагалі незрозумілі. Та розкажіть краще що робиться у світі. Я так давно не виходив із замку і не говорив з іншими домовиками: мені просто дуже соромно через те що робиться у моєму домі. Тому і не знаю ніяких новин.

Діти наввипередки почали розповідати Сірошерсту про світ усе що знали. А коли вдосталь наговорилися, діти згадали, що їм вже час вибиратися із замку.

– Я відведу вас потаємною дорогою, – сказав Сірошерст, – Северин напевне вже розставив своїх прислужників по всьому замку, щоб вони пильнували вас. Але я знаю такі ходи, що їх не знав ніхто із його володарів.

Сірошерст почав посувати шафу яка затуляла одну із стін комірчини. Шафа спершу не піддавалася, але згодом посунулася. Ящики, що були нагромаджені на ній зверху, задвигтіли і якусь мить здалося, що зараз вони попадають на домовика. Але всі речі залишилися на своїх місцях, а за шафою показалися ще одні двері. Сірошерст змів бруд із запиленої ручки і відчинив їх. Проте, це йому вдалося не одразу, бо двері вже дуже давно не відчинялися і аж поржавіли. Та після того, як Сірошерст декілька разів покрутив ручку та вимовив чарівні заклинання, двері зі скрипом відчинилися.