Ребекка - Дафна дю Мор'є
Моя співрозмовниця замовкла, трохи почервоніла, злякавшись, що припустилася нетактовності; однак, щоб уникнути сум’яття, я одразу ж із нею погодилась і почула, як сміливо й безсоромно проказала наступне:
— Певно, Ребекка була чудовою людиною.
Я не могла повірити, що нарешті вимовила це ім’я. Я зачекала, мені було цікаво, що трапиться далі. Я вимовила це ім’я. Проказала ім’я Ребекки вголос. Це було надзвичайним полегшенням. Немовби я вжила проносне й позбавилася нестерпного болю. Ребекка. Я проказала це ім’я вголос.
Мені було цікаво, чи дружина єпископа помітила рум’янець на моєму обличчі, однак та невимушено повела розмову далі, і я жадібно, неначе любителька підслуховувати за зачиненим вікном, продовжувала її слухати.
— Отже, ви ніколи з нею не бачились? — поцікавилась вона і, коли я похитала головою, на якусь мить завагалась, невпевнена, чи правильно вчинила. — Розумієте, ми й самі були не близько з нею знайомі: єпископа призначили сюди лише чотири роки тому, але, звісно ж, вона запросила нас на бал і садову вечірку. Якось узимку ми побували в Мендерлеї на вечері. Так, вона була прекрасною людиною. В ній вирувало життя.
— Схоже, їй вдавалося геть усе, — промовила я достатньо недбало, аби показати, що не заперечую проти такої розмови, водночас граючись із облямівкою рукавички. — Не часто зустрінеш людину, яка і розумна, і вродлива, та ще й захоплюється спортом.
— Так, гадаю, ви маєте рацію, — згодилася дружина єпископа. — Без жодних сумнівів, вона була надзвичайно обдарована. Як зараз бачу її того вечора під час балу: стоїть при сходах, вітається з кожним за руку, ця грива темного волосся на тлі надзвичайно блідої шкіри, — а як їй пасував її костюм! Так, вона була прекрасна.
— І до того ж самотужки керувала маєтком, — посміхаючись, додала я, немовби кажучи: «Та все гаразд, я частенько її обговорюю». — Певно, на це потрібно було витрачати багато часу й зусиль. Боюсь, я в усьому покладаюся на економку.
— О, ну що ж! Ми ж не можемо робити все. Та й ви ще дуже юна, чи не так? Звісно, з часом, коли облаштуєтесь… До речі, у вас же є хобі, правда? Мені розповідали, що ви захоплюєтесь малюванням.
— А, це… Не думаю, що я надто приділяю цьому увагу.
— Чудово мати такий милий талант, — зауважила дружина єпископа, — не кожен здатен писати картини. Не варто це закидати. В Мендерлеї, певно, є купа прекрасних місць, які варто змалювати.
— Так, — кивнула я. — Гадаю, ви маєте рацію.
Її слова мене засмутили, раптом я уявила, як блукаю галявинами зі складаним стільцем і коробкою олівців під однією пахвою і «таким милим талантом», як вона це назвала, під іншою.
Це звучало так, наче вона говорила про хворобу якоїсь тварини.
— Ви граєте в які-небудь ігри? Їздите верхи, захоплюєтесь полюванням? — поцікавилася дружина єпископа.
— Ні, нічого такого, — відповіла я і, щоб хоч якось виправдатися, додала: — Люблю гуляти.
— Найкраща вправа на світі, — швидко промовила вона. — Ми з єпископом багато гуляємо.
Я уявила собі, як він, у крислатому капелюсі й гетрах, кружляє собором, тримаючи її під руку. Вона почала розповідати, як багато років тому вони відпочивали в Пеннінських горах, як загалом долали по двадцять миль щодня, я ж лише кивала, ввічливо усміхаючись, думаючи про Пенніни, уявляючи їх собі схожими на Анди, і лиш потому згадала, що це пагорби, які були підкреслені жирною лінією посередині рожевої Англії в моєму шкільному атласі. І впродовж усього цього часу єпископ так і не наважився позбутися свого капелюха й гетрів!
Неминуча пауза, непотрібний позирк на годинник у той час, як годинник у її вітальні різко пробив четверту, і я підвелася з крісла.
— Я така рада, що застала вас удома. Сподіваюсь, ви приїдете до нас у гості.
— Залюбки. На жаль, у єпископа постійно стільки справ. Нагадайте, будь ласка, про нас вашому чоловіку й попіклуйтесь, щоб він відновив традицію балів.
— Так, я спробую, — збрехала я, вдаючи, що мені все про це відомо; а дорогою додому, в машині, забилася в куток і заходилася гризти ніготь великого пальця, уявляючи собі велику залу Мендерлея з купою людей у маскарадному вбранні, балаканину, шум і сміх юрби, музик на хорах, можливо, вечерю у вітальні, довгі фуршетні столи вздовж стін і Максима, який стоїть перед стільцями, сміється, тисне руки, розвертається до тієї, хто стоїть поруч, високої і стрункої, темноволосої, як описувала її дружина єпископа, з гривою темного волосся на тлі надзвичайно блідої шкіри; тієї, чий меткий погляд стежить, щоб її гостям було зручно; тієї, яка через плече віддає накази слузі, у жодному разі не незграбної, завжди вишуканої; тієї, яка, танцюючи, лишає в повітрі аромат, що нагадує запах білої азалії.
— Ви часто влаштовуватимете прийоми в Мендерлеї, місіс де Вінтер? — Я знову чула цей голос, у якому відчувалися натяк і допитливість, голос жінки, що мешкала по інший бік Керріта й до якої я завітала в гості; я бачила її підозрілі очі, якими вона, оцінюючи, розглядала весь мій одяг з голови до ніг, намагаючись швидким спрямованим униз поглядом, якого удостоюються всі наречені, виявити, чи не виношую я дитину.
Я більше не хотіла її бачити. Я більше нікого з них не хотіла бачити. Вони приїздили до Мендерлея лише з власної цікавості й допитливості. Їм подобалося критикувати мій зовнішній вигляд, мої манери, мою постать, вони полюбляли спостерігати, як ми з Максимом ставимося одне до одного, чи схоже, що ми закохані, аби, повернувшись додому, можна було нас обговорити, примовляючи: «Геть не так, як у старі часи». Вони приїздили, бо їм кортіло порівняти мене з Ребеккою… Я вирішила, що більше не відповідатиму на їхні візити. Треба буде Максиму так і сказати. Нехай собі вважають мене грубою та неввічливою, мені однаково. Матимуть більше тем для обговорення й критики. Нехай кажуть, що я невихована. «Я й не здивована, — казатиме котрась із них, — зрештою, ким вона була?» А тоді — сміх і знизування плечима. «Дорогенька, невже ви не знаєте? Він
