Українська народна сатира і гумор - Автор невідомий

малу дитиноньку. Беруть вони вдвох з попом пса рябого та й ховають, як християнина старого. Гаврило радий і піп радий.

Але пройшло трохи часу, гет-гет, та й сусіди бачать, що то не чоловік похований, бо всі в багача живі, а тільки пса нема, то вже видно, що пса поховали.

Взяли та й написали скаргу до архієрея: так і так, пса рябого піп поховав, як християнина старого.

Архієрей тоді:

— Як так? Я йому!

Та й написав в село, що приїде. Злякався піп, труситься, до Гаврила йде, свариться:

— Що ти зробив, ти моїх дітей посиротив?!

А Гаврило йому:

— Нічого, батюшко, ваша голова не пуста, і моя не порожня, все зробити можна

Тоді він коня сідлає, черес грошей насипає, до архієрея вирушає і цапа рогатого на мотузку з собою забирає. Заходить до владики, двері відчиняє і так промовляє:

— Владиче, владиче, висвяти мені цапа рогатого на попа кудлатого.

Архієрей як розсердиться, як затупає ногами:

— Як ти смієш мене такого просити, щоб з цапа попа зробити?

Але Гаврило не плошає. черес грошей виймає, на стіл висипає. Він гроші висипає, а архієрея вже хвороба розбирає... Бере він гроші, ховає, а цапа садовляє, постригає, на попа його посвящає. Та ще й каже:

— Стрижіть його зрідка та й пускайте його до дідька!

Гаврило радий і архієрей радий.

Ну, але приходить час архієрею в село їхати. Приїжджає він в те село, йде до церкви і став там під стіною.

А піп в церкві править. А архієрей думає, що піп не знає про цапа. Але піп знає, править та й співає:

Ви курите люльку, Я нюхаю табаку, Ви висвятили цапа на попа. А я поховав собаку. Ви не винні І я не ви-и-и-не-е-е-ен!

А дяк йому в тон з криласу:

Господи помилуй, Господи помилуй, Господи помилуй, А-а-амінь!

А люди нічого не знають і хрестяться.

Ну, тоді архієрей злякався та й сказав людям:

— Неправда ваша, люди добрі, піп ваш поховав не пса рябого, а християнина старого.

Та з тим з села й поїхав.

КИРИК
Біжить річка невеличка, А на тій річці стоїть капличка, Недалеко від каплички божа церква, Свята, стара, благостивая; А при тій церкві піп з попадею, У попа борода велика й сивая, А попадя молода ще та гладкая. Жив був Кирик, бідний чоловічок, Була в нього бідна жінка, Були й діти невеличкі. От прийшов час, жнивова година, Померла у бідного Кирика маленька дитина. Пішов бідний Кирик до попа: — Добродію, добродію, чи не могли би моєї дитини поховати? Що ви схочете за похорони взяти? Піп радий, радесенький, Трясе бородою, розмахує рукою: — Що ж, — каже, — твою дитину можна ховати, Але не багато з бідних людей дбати, А десять карбованців таки треба взяти! Що треба, то треба, не мов мені ні слова, Бо в мене з тобою короткая мова. Кирик каже: - Добродію, добродію, Я не можу стільки дати, Де вже мені, бідному Кирику, стільки взяти? Піп як тупнув ногою, Як мотнув головою, Як потряс бородою, Як закричить, Як заверещить: — Ще таких людей не було і не буде, Коли випродали такі бідні люде! Заплакав бідний Кирик та й пішов до пана Та й скаржиться пану: — Не хоче піп моєї дитини ховати,