Чорний дім - Стівен Кінг

Вона підводить руки та витирає їх, залишаючи жахливі патьоки крові. Незважаючи ні на що, він переконаний, що з Тайлером усе гаразд (звичайно, у Фреда не було сьогодні жодих передчуттів, окрім хороших — з приводу продаж, які він пророкував новому ґрунтофрезу «Хілер»), він відчуває, як здригається його тіло, коли бачить ці патьоки. Переймається він не через стан Джуді, а тому що вона щойно сказала: Тай зник. Тай зі своїми друзями; син учора ввечері казав Фреду, що він, Ронні, Тіджей і не зовсім приємний Векслер вирішили пробайдикувати весь день. Якщо інші хлопці підуть туди, куди Тай не захоче, він пообіцяв, що одразу повернеться додому. Здається, все мало б бути гаразд… але як не зважати на материнську інтуїцію? Ну, — думає Фред, — це хіба що у світі «Фокс Нетворк».

Він бере Джуді на руки і знову жахається, цього разу від подиву, що вона стала такою легкою. Вона втратила не менш ніж двадцять футів відтоді, як я її так востаннє підіймав, — думає Фред. — Щонайменше десять. Як я міг не помітити? Але він знає. Частково через роботу, але здебільшого через уперте небажання припускати думку, що все настільки погано. Ну, — міркує він, несучи її крізь двері (її руки втомлено обвиваються навколо його шиї), — гадаю, це просто маленьке непорозуміння. Він справді вірить у це, не говорячи вже про те, що відчайдушно вірить у безпеку сина.

Джуді не зачепила їхньої спальні під час свого дебошу, тож для Фреда кімната здалася спокійним оазисом здорового глузду. Для Джуді, очевидно, теж. Вона втомлено зітхає і прибирає руки з шиї чоловіка, витягує язик, але цього разу лише злегка облизує верхню губу. Фред повертається і кладе її на ліжко.

— Я порізалась… подряпалась…

— Так, — каже він. — Зараз я щось придумаю.

— Що?..

Фред на мить сідає поруч із нею. Вона занурюється головою у м’яку подушку, і її повіки опускаються. Він усвідомлює, що досі бачить в її очах жахливу порожнечу та збентеження, але щиро сподівається, що помиляється.

— Ти нічого не пам’ятаєш? — запитує він обережно.

— Ні… Я впала?

Фред вирішує не відповідати. Він починає знову міркувати. Трохи, він зараз просто не в змозі багато думати.

— Люба, що таке ґорґ? Що таке аббала? Це людина?

— Не… знаю… Тай…

— З Таєм усе гаразд, — каже він.

— Ні…

— Так, — наполягає Фред, очевидно, щоб переконати їх обох, присутніх у цій красивій затишній спальні. — Люба, лежи тут. Мені потрібно вирішити кілька справ.

Її очі повільно заплющуються. Він сподівається, що вона засне, але її повіки знову наполовину розплющуються.

— Лежи тут, — каже він, — не підводься і нікуди не ходи. Уже й так досить. Ти налякала бідну Енід Первіс до смерті. Обіцяєш?

— Обіцяю… — Її повіки знову заплющуються.

Фред іде до ванної кімнати, нашорошуючи вуха від кожного звуку. Він ніколи в житті не бачив, щоб хто-небудь був такий виснажений, як Джуді зараз, проте божевілля ще не означає тупість, і хоча він дивовижно вміє заперечувати дійсність, Фред більше не може себе обманювати з приводу психічного стану дружини. Божевільна? Справді збожеволіла? Думаю, ні, проте трохи все ж таки зійшла з рейок, це однозначно. Тимчасово злетіла з котушок, виправляє він сам себе, коли відчиняє шафку з ліками.

Він бере пляшечку з меркурохромом[3], а тоді переглядає ліки з рецептами на полиці вище. Їх там небагато. Він бере крайню зліва: «Аптека Френч Лендінґа, “Соната”, одну капсулу перед сном; не вживайте понад чотири дні поспіль. Призначив доктор медичних наук Патрік Дж. Скарда».

У дзеркалі шафки з ліками Фреду не видно всього ліжка, він бачить лише ніжку, а також ногу Джуді. Вона досі в ліжку. Він бере одну таблетку «Сонати» і склянку з-під зубних щіток, щоб не залишати Джуді наодинці надовго і не йти вниз за чистою.

Він наповнює склянку водою і повертається до спальні з пігулкою і меркурохромом. Джуді лежить із заплющеними очима, дихає так повільно, що він кладе руку їй на груди, щоб перевірити, чи дихає вона взагалі. Він дивиться на таблетку снодійного, вагається і починає трясти її, щоб розбудити:

— Джуді! Джуді! Прокинься на хвильку, люба. Лише щоб випити таблетку, гаразд?

Вона навіть нічого не бурмоче, тож Фред відкладає «Сонату». У ній немає потреби. Вона швидко заснула і глибоко спить — це додавало йому трохи оптимізму. Було таке враження, немов із широко відкритого мішечка розсипалась отрута, яка зробила її немічною і втомленою, проте шанси на зцілення були. Чи може таке бути? Фред не знає, він переконаний лише в одному: вона справді спить. Усі нинішні біди Джуді почалися з безсоння, безкінечного безсоння. Хоча тривожні симптоми — вона почала говорити сама до себе, робила дивні, а точніше, огидні речі зі своїм язиком і таке інше — почали виявлятися лише два-три місяці тому, але спати вона не могла ще з січня. Звідси і «Соната». Тепер, здається, вона нарешті заснула. Можливо, добре виспавшись, вона прокинеться і буде знову такою, як колись. Можливо, хвилювання за сина через появу Рибака цього літа збільшувалися та збільшувалися, і, зрештою, це довело її до крайньої точки. Можливо, так, а можливо, ні… проте, доки вона спить, у Фреда є трохи часу, щоб подумати, що йому робити далі. Тож він не має гаяти жодної хвилини. Одне він знає достоту: якщо Тай буде тут, коли його мати прокинеться, то вона безсумнівно буде щасливою. Негайно постає запитання, як можна якомога швидше доправити Тая додому.

Перше, що йому спадає на думку, це подзвонити додому друзям Тая. Усе просто: номери телефонів приклеєні на холодильнику, акуратно написані нахиленим вліво почерком Джуді, поруч із номерами пожежної, поліції (у тому числі приватний номер Дейла Ґілбертсона — він їхній давній друг) і служби порятунку Френч Лендінґа. Але за мить Фред розуміє, що це погана ідея. Мати Еббі померла, а його батько — рідкісний ідіот (Фред зустрічався з ним лише раз, але цього разу було більш ніж достатньо). На відміну від своєї дружини, Фред не любить говорити ні про кого, хто «нижчий за рангом». (Та за кого ти себе маєш, — запитав він її якось, — королевою якого, в біса, королівства?) Але стосовно Піта Векслера це було якраз доречно. Той усе