Картковий будинок - Майкл Доббс

У такому бурхливому морі Генрі Колінґридж почав розуміти, що він дрейфує, відрізаний від порад свого мудрого і хитрого голови партії. Звісно, він не мав ніяких особливих причин не довіряти Вільямсу, та безупинне белькотання медіа про вир, який проліг між ними двома, почало перетворювати на реальність те, що доти було не більш ніж безвідповідальними плітками. Недовіра — це породження фантазій, не фактів. Гордовитий і старіючий голова партії відчував, що не зможе надати поради, поки його офіційно не попросять, тоді як Колінґридж сприймав його мовчання як ознаку невірності.

Capa пішла навідати Чарлі й повернулася пізно і дуже пригнічена.

— У нього жахливий вигляд, Генрі. Я ніколи достоту не розуміла, наскільки він псує своє здоров’я. Стільки алкоголю! Лікарі кажуть, він був близький до самогубства.

— Я звинувачую себе,— промимрив Генрі.— Я міг його спинити. Якби ж я не був настільки зайнятий... Чи казав він щось про акції?

— Він лика не в’яже; лише твердив: «П’ятдесят тисяч фунтів? Які п’ятдесят тисяч фунтів?» Він заприсягся, що не був і близько біля банку Туреччини.

— Чорт!

— Любий...— вона кусала губу, вичавлюючи з себе слова.— Чи це можливо?..

— ...що він винен? Я просто не знаю. Та який у мене вибір? Він напевно не винен, бо якби він купив ті акції, то тільки повний дурень повірив би, що це не я сказав йому це зробити. Якщо ж Чарлі винен, я піду на дно разом з ним.

Вона з тривогою схопила його за руку.

— А ти не можеш сказати, що Чарлі був хворий, не знав, що коїть, що якимось чином... отримав інформацію без твого відома?..— вона не договорила. Навіть вона сама у це не вірила.

Колінґридж узяв її в обійми, розраджуючи своїм тілом, як того не могли зробити слова. Поцілував її в чоло й відчув тепло її сліз у себе на грудях. Він знав, що сам от-от заплаче, і не відчував у тому жодного сорому.

— Capo, я не буду тим, хто прикінчить Чарлі. Богу відомо, що він достатньо старався, щоб зробити це самотужки, та я все-таки його брат. І так буде завжди. Ми або виживемо разом, або ж потонемо, якщо так судилося. Та, хай там що, ми зробимо це як родина. Разом.

Сезон партійних конференцій — це шість тижнів позбавлення сну й проливання поту, і Меті вирішила взяти відгул, щоб оговтатися. Довгих вихідних вистачило. Скільки б вона не випила екзотичного чилійського вина й не переглянула старих фільмів, її думки все одно постійно поверталися до роботи. І Колінґриджа. І Уркгарта. І Престона. Особливо до Престона. Вона взяла кілька шматків наждачного паперу й заходилася шкурити дерев’яні панелі своєї вікторіанської квартири, та це не допомагало, хай як вона атакувала стару фарбу. Меті досі була люта як чорт на редактора.

Наступного ранку о пів на десяту вона вже була у його кабінеті: всівшись у шкіряне крісло навпроти Престонового столу, вона взяла редактора в облогу. Цього разу він не кине слухавку. Та це не допомогло.

Вона провела там щось із годину, коли його секретарка зазирнула у двері, вибачаючись.

— Вибач, Мете, щойно дзвонив Великий Дядько і сказав, що має виїзну зустріч і повернеться аж по обіді.

Світ змовлявся проти Меті, розмазуючи соус їй на блузці, їй хотілося закричати, й вона вже розтулила рота. Але момент виявився невдалим: Джон Краєвскі невчасно з’явився в пошуках редактора.

— А я й не знав, що ти тут, Меті.

— Вже ні. Принаймні, ненадовго вже,— вона підвелася, щоб іти геть.

Краєвскі став у зніяковінні; він часто бував з нею, і вона йому подобалася дещо більше, щоб почуватися комфортно.

— Послухай, Меті, я піднімав слухавку з дюжину разів, щоб подзвонити тобі ще з минулого тижня, але...

— Але що? — відрізала вона.

— Напевно, не хотів, щоб мені відкусили голову.

— Тоді ти...— вона завагалася, готова заявити, що він був правий у своєму припущенні, але стрималася. Це не його провина.— Вчинив мудро,— сказала вона, пом’якшуючи голос.

Відколи його дружина загинула в автокатастрофі два роки тому, Краєвскі втратив більшість своєї впевненості, як з жінками, так і в професії. Він був умілий, він зміг пережити біль, але захисний панцир, який він наростив навколо себе, лише ледь-ледь надтріснув. Кілька жінок спробували пробити його, приваблені цим довготелесим чоловіком із сумними очима, але Краєвскі хотів чогось більшого, аніж їхнє співчуття і трах із жалю. Він хотів чогось — когось,— хто б струснув його і знову дав поштовх його життю. Він хотів Меті.

— Ти хочеш про це поговорити, Меті? Можливо, за обідом? Подалі від усього цього? — він зробив роздратований жест у напрямку столу редактора.

— Ти чиниш тиск на мене?

Найслабший слід посмішки почав з’являтися в кутиках її вуст.

— Можливо, злегка лоскочу.

Меті схопила сумку й перекинула її через плече.

— Восьма година. «Ганг»,— повідомила вона, даремно намагаючись виглядати суворою, виходячи повз нього з кабінету.

— Я прийду,— гукнув він їй услід.— Мабуть, я мазохіст, але я прийду.

І він прийшов. Насправді він дістався туди на п’ять хвилин раніше, щоб перехилити пива, поки вона не приїхала, спізнившись на п’ять хвилин. Він знав, що йому знадобиться трохи штучної сміливості. «Ганг», відразу за рогом від квартири Меті в Ноттінг-Гілі, був крихітним бангладеським рестораном з великою глиняною піччю і власником, який заправляв неперевершеною кухнею, коли дозволяв собі ненадовго відірватися від спроб скинути в своїй країні уряд. Коли Меті приїхала, вона замовила пиво і їла нарівні з Краєвскі, аж поки останній тикка не був зметений з тарілки. Меті відсунула тарілку, ніби розчищаючи простір.

— Гадаю я припустилася жахливої помилки, Джонні.

— Забагато часнику в наані?

— Я хочу бути журналістом. Хорошим журналістом. Глибоко в душі я вважаю, що маю задатки чудового журналіста. Але ж нічого не буде, якщо редактор гівнюк, так?

— Гадаю, у Ґрева дійсно є прикрі риси характеру.

— Я багато чого покинула, щоб виїхати в Лондон.

— Кумедно, ми, хлопці з Ессексу, називаємо це «приїхати в Лондон».

— Я вирішила. Зібралася на думці. Я більше не терпітиму гівна Ґревіла Престона. Я йду.

Він зазирнув їй глибоко у вічі, побачив сум’яття. Взяв її за руку.

— Не поспішай, Меті. Політичний світ розвалюється, тобі потрібна робота, місце