Контррозвідка - Андрій Гуляшки

Відчинила йому літня жінка, одягнена в темний пеньюар. Її кволе, тендітне обличчя, попри зморшки, зберігало сліди давньої, стертої роками краси.

— Пані Ічеренську? — спитала літна жінка і, помовчавши якусь мить, знову спитала: — А хто її просить?

— Колега її чоловіка,— відповів, усміхаючись, Авакум.

Вона запросила його в невеличкий, з гіпсовим орнаментом на стелі передпокій, облицьований червоним деревом. Ця красива кімната, забита старими меблями, здавалася занедбаною і постарілою, як і літня жінка.

— Я тітка пані Ічеренської,— промовила вона.— Тут, на цьому поверсі, живуть наші квартиранти. Нам довелося потіснитись... Ми влаштувались нагорі, на другому поверсі.

Жінка вказала Авакумові на внутрішні кручені сходи, теж оздоблені червоним деревом, з колонками і полірованим поруччям.

Східці, вкриті вичовганим, подекуди подертим червоним хідником, рипіли, як здалось Авакумові, стримано, з якоюсь підкресленою і шляхетною гідністю.

Тітка Ічеренської провела Авакума у вітальню, запросила сісти і пішла покликати племінницю, яка не чекала гостей і була негліже.

Вітальня, як і хол на першому поверсі, була захаращена меблями. Деякі з них, наприклад круглий столик з коричневими ніжками і плюшеве крісло на коліщатках, носили на собі печать запізнілого барокко початку століття.

З суміжної кімнати долинали дзвінкі дитячі голоси.

Хвилин через десять у вітальню ввійшла дружина Бояна Ічеренського — висока струнка жінка років тридцяти, з дуже знебарвленим русявим волоссям і повними щойно пофарбованими губами. Обличчя її було на диво біле, гарне, з м'якими, наче зів'ялими, рисами, як у людини, що мало спить уночі. На ній було коричневе плаття, прикрашене на грудях золотою брошкою.

Жінка подала руку, і Авакум вправно поцілував її.

— Передаю вам палкий привіт від вашого чоловіка,— промовив він, галантно підсуваючи їй плетений віденський стілець,— і тисячу сумних вибачень, що завтра не матиме щастя зустрітися з вами.

— Он як? — сказала Ічеренська з жахливо несподіваною байдужістю в голосі. Вона сіла на стілець і злегка знизала плечима.— Дуже жалкую.

Але й цей жаль був висловлений таким самим холодним і байдужим тоном.

Авакум глянув їй в очі, і коли б не його звичка спокійно реагувати на найбільші несподіванки, скрикнув би від подиву. В неї були очі Ічеренського — великі, довгасті, жовті, з відтінками карого. Цієї миті вони були більше карі, ніж жовті.

Авакум вийняв сигарети, запропонував жінці, і та не відмовилась. Підносячи сірника до сигарети Ічеренської, він помітив, що її вказівний і середній пальці жовті від тютюну.

Вона не спитала, чому не приїде її чоловік. Глибоко затяглась тютюновим димом і мовчала.

— Наші геологи дістали термінове завдання і пішли в гори,— пояснював Авакум, всіляко намагаючись удавати з себе веселого.— Я теж перебуваю у відрядженні в Момчи-лові, але зовсім з іншим завданням — вивчаю історичне минуле цього цікавого краю. Ви, мабуть, часто буваєте в Момчилові, правда ж?

— Навпаки,— похитала головою Ічеренська.— Жодного разу не була у вашому Момчилові.— І, подувши на цигарковий дим, додала: — І не маю бажання бувати.

— Даремно,— посміхнувся Авакум.— Момчиловський пейзаж дуже привабливий. У цих краях колись боровся воєвода Момчил. Ви, певно, пам'ятаєте з історії цього славетного героя? Момчилова столиця розташовувалася на півдні, на рівнині. А неприступний Карабаїр був, мабуть, справжньою фортецею. Я сподіваюсь відкрити там деякі його сліди. Та ви ж не любите гір, і це погано.

— Погано,— кивнула Ічеренська.

— І ваш брат не любить гір?

Брови її здригнулись, вона глянула вбік.

— У мене немає брата,— відповіла вона. Помовчали. Авакум посміхнувся.

— Ви повинні хоча б у дітей своїх виховати любов до природи,— сказав він і подивився їй в очі.

Її зіниці раптом розширились, ніби вона побачила щось жахливе перед собою. Вона відхилила голову назад, немов боронячись від удару.

— У мене немає дітей,— прошепотіла жінка.

— Громадянко Вікторіє,— Авакум затнувся,— як вас по батькові? Пробачте, але я люблю називати жінок на повне ім'я.

— Стефанова Стратева,— вперше всміхнулась Ічеренська.

— Громадянко Вікторіє Стефанова Стратева — врочисто промовив Авакум.— Ви ще така молода, не втрачайте надії! Напевно, у вас іще буде добрий гурт дітей!

Знизавши плечима, вона знову промовчала. І Авакум підвівся.

— Чи не маєте якогось спеціального доручення до свого чоловіка?

— Ні, не маю,— прошепотіла Ічеренська.

На прощання він знову поцілував їй руку і засміявся, хоч відчував, ніби щось невидиме стискає йому горло, а у вухах бринить водоспад.

Доїхавши на мотоциклі до управління, Авакум попросив, щоб йому спішно зібрали відомості про пловдивську сім'ю Стратевих.

Через півгодини, викурюючи сигарету за сигаретою, Авакум уважно перегортав невеликий стос паперів.

Стефан Стратев з Пловдива довгі роки був комісіонером і представником англійських фірм сільськогосподарських машин. Його дружина, Іларія Печеникова, теж з Пловдива, у тисяча дев'ятсот двадцять другому році втекла з якимось чиновником англійського консульства, взявши з собою чотирирічного сина Іларія. Через шість років Стефан Стратев одружився з іншою жінкою, від якої народилася дочка Вікторія. Ця друга жінка Стефана Стратева вмерла напередодні другої світової війни. Сам Стефан помер наприкінці тисяча дев'ятсот сорок четвертого року. За неперевіреними відомостями, Іларія, покинута своїм англійським приятелем, знайшла в Англії якогось болгарина і віддалася за нього. Проте це були тільки чутки...

Годині о п'ятій пополудні Авакум поїхав назад у Момчилово.

Балабаниха зустріла його на ганку — усміхнена, із засуканими рукавами.

— Ой, чоловіче божий, нарешті дочекалась! — вигукнула вона, дивлячись на нього відданими