Кінець Великого Юліуса - Тетяна Григорівна Ситіна
Дійсно, така підтвердить все, що завгодно. Вона збреше, рятуючи свою шкуру, заплутає і зведе наклеп… Ні, рішення було правильним!
Смирнов натиснув кнопку дзвінка, викликаючи чергового.
— Ви вільні! — сказав він Юлі і підвівся з-за столу.
— А як же я тепер? — мимоволі вихопилось у Юлі. — Скажіть… Мені нічого не буде? Я ж сама прийшла, правда ж? Я зовсім не знаю, хто він такий! Мені нічого не буде, товаришу начальник?
— На це питання ви самі собі правильніше відповісте! — сказав Смирнов, вручаючи черговому підписаний ним Юлин пропуск. — Ви ж себе краще знаєте! Якщо не робили нічого протизаконного, чого ж боятись?
Кілька днів пішло в Горелла на боротьбу з групою капітана Берестова.
Іноді Гореллу здавалось, що він позбавився переслідування. Але минало кілька годин, і він знову вловлював грізні ознаки того, що за ним стежать.
Горелл вів дикий бродяжницький спосіб життя. Він блукав у Підмосков'ї і в самій Москві, їв на ходу, а коли ставало необхідно поспати кілька годин, наймав машину на далекі відстані і спав, уткнувшись лицем у запилену оббивку.
Берестов по кілька разів на добу доповідав полковникові Смирнову про пересування Горелла, і полковник твердив одно:
— Не тіште себе надією, капітане! Ви себе розкриваєте. Він вас чує…
— Товаришу полковник, ми робимо все можливе! — ображено виправдувався Берестов. — Люди з чергування повертаються, падають з ніг!
— У той день, коли ви справді постараєтесь, він сховається в нору! — обстоював Смирнов. — Теж либонь несолодко тинятись у вовчому становищі… Але він весь час чує вас, капітане!
Якось одного разу після неймовірно трудної доби Горелл прокинувся вдень у піску на човновій станції з таким відчуттям, начебто він лишився один.
Відчуття полегкості було настільки сильним і несподіваним, що він довго не міг зібратися з силами, щоб встати і йти далі.
Він вийшов на шосе, спинив таксі і поїхав на Арбат, у Великий Афанасіївський провулок. У машині в нього почався сильний головний біль і ломота в кістках. Губи висохли і потріскались.
— Скоріше! — сказав Горелл шоферові таксі. Він знав, що з ним робиться. Таке з ним траплялось останнім часом після сильного нервового напруження. Якщо він вчасно не ляже в постіль, може втратити свідомість. — Скоріше! — повторив роздратовано Горелл.
Ось вона, квартира дев'ятнадцять! Горелл. навпомацки знайшов дзвінок.
Двері відчинила дівчина, підліток, судячи по голосу, Горелл уже нічого не бачив. Перед очима замість дівчини рухалась велика рожева пляма.
Голова розколювалась від болю.
— Я до Аделіни Савеліївни! — сказав він, намацуючи одвірок, щоб не впасти.
— Мами немає вдома! — сказав недружелюбний дівчачий голос. — І я не знаю, коли вона прийде.
— Будь ласка, дозвольте мені увійти! — попросив Горелл і переступив через поріг. Дівчина незадоволено мовчала.
— Пробачте, будь ласка! — сказав похитуючись Горелл. — Я від старого друга Аделіни Савеліївни. Дуже погано себе почуваю. Це пройде через кілька годин, але мені треба прилягти де-небудь у темряві…
— Кіро, я допоможу товаришеві! — сказав новий голос, цього разу — юнацький. Чужа рука підхопила Горелла за плечі.
— Хто ви? — швидко спитав Горелл, намагаючись звільнитись. — Стривайте, хто ви такий? — говорив він, відштовхуючи юнака.
— Я — Кірин товариш, мене звуть Володею! — пояснив юнацький голос. — Ходімте, я доведу вас до дивана… Вам погано?
— Так! — сказав Горелл. — Це зі мною буває. Кілька годин. Боже, як болить голова! Ні в якому разі не викликайте лікаря і не роздягайте мене, я ввечері мушу їхати. Та… скажіть Аделіні Савеліївні, що я від Мещерського… Мещерський шле привіт!
Його палаюча голова вдавилась у клейончастий валик дивана, і більше він нічого не чув.
Цінителя балету і знавця старовинних соборів доктора філософії Робертса спіткало справжнє людське нещастя…
Його дочка Белла на дачі під час сніданку проковтнула кусок скла.
Склянка, з якої вона пила гаряче молоко, виявилась тріснутою біля краю. Непомітно для дівчинки важкий півкруглий кусок скла просковзнув разом з молоком в рот і далі — в горло.
Белла скрикнула, закашлялась і відкинула склянку. З кожним приступом кашлю з її рота витікали струмочки крові. Дівчинка зблідла, втрачала сили. Мати, плачучи, тримала її на руках. Робертс побіг у гараж по машину.
На той час, коли Беллу привезли в дитяче відділення лікарні імені Скліфосовського, осколок скла вже глибоко зайшов у тканини і горло запухло.
Подружжя Робертс провели страшні півтори години в приймальній дитячого відділення, чекаючи зустрічі з хірургом.
Нарешті хірург вийшов і сказав:
— Загалом так! Операція пройшла вдало. Скло витягли. Зробили переливання крові. Якщо треба буде, повторимо переливання. Є, звичайно, труднощі. Годувати її доведеться через зонд, ну і все таке інше… Температура трохи високувата… Подивимось, що буде завтра!
— Пане хірург! — сказав Робертс, у якого судорожно пересмикувалось підборіддя. — Ми з дружиною дякуємо вам від усього нашого серця… Ми благаємо, ради всього святого благаємо дозволити дружині доглядати за Беллою! Адже жодні руки не замінять материних. Благаємо!
Хірург поморщився, подумав і сказав:
— Звичайно, це всупереч правилам. Дівчинка велика. Але оскільки ви наші гості, підемо на поступки. Нехай мати залишається, я її проведу до дівчинки…
Дружина Робертса заплакала. Через хвилину хірург повів її у відділення. Пан Робертс повернувся додому один.
Зразу ж, як тільки він увійшов до себе в квартиру, до нього прийшов Білліджер.
— Великі новини! — сказав Білліджер. — Є неприємні відомості від Горелла!
— Зараз! — втомлено зітхнув Робертс. — Я тільки що одвіз Беллу в лікарню…. Дайте мені опам'ятатись!
— Так, так, даруйте! — квапливо вибачився Білліджер. — Як почуває себе бідолашна дівчинка?
— Не знаю, дружина лишилась з нею. Мабуть, погано! Так що, ви кажете, повідомив Горелл?
— Відомості надійшли з резервної
