Моя неймовірна спокуса - Аріана Мел

Веремій

Голодними очима дивлюся, як ця шалена кішечка йде до під’їзду, покачуючи бедрами.

Соваюсь на сидінні — плоть у штанях гаряче пульсує. Стискаю кермо, попускаю краватку і видихаю.

А бісівка мала ще та штучка! Засумуєш тут!

Заводжу авто, рушаю і вливаюся в потік на дорозі. Їду в офіс, а думки про вечір, особливо те, що обов’язково буде після вечері, крутяться вже як рій невгамовних бджіл.

От же ж. Справді, день обіцяє бути цікавим. Як мінімум напруженим.

Яка ж вона все таки гаряча.

Раптом згадую про Сотника. Треба влаштувати цьому гаду пам’ятний рознос. Щоб нарешті заткнувся і більше не потикався в моє життя і тим паче у Златине.

Зайшовши в офіс одразу наштовхуюсь на Мілану. Ця кокетка побачивши мене, чарівно усміхається, ніби нічого й не було. Підходить, подає теку з документами і наче ненавмисно торкається пальцями моєї руки. Ага! Змінила тактику значить. Мною пересмикнуло. От бісова дівка! Прямого тексту не розуміє.

— Веремію, дорогенький, доброго ранку! Маєш втомлений вигляд. Сподіваюся в тебе все добре? — питає з млосним придихом.

Міцно стискаю губи. Зусиллям волі подавляю у собі єхидне бажання сказати їй, що від такої кількості сексу як у мене було цієї ночі, втома — це цілком природньо. Натомість іронічно промовляю.

— Так, все добре, Міланочко. Не хвилюйся даремно.

У неї на обличчі не відбивається жодної іншої емоції, крім лише щирої турботи.

Хмикаю в серцях. А ця штучка добре тримається.

Не даючи їй можливості продовжити цей цирк розгортаю теку з документами, і надягнувши маску заклопотаності, поспішаю у свій кабінет.

Краєм ока відмічаю роздратованість, що невловимою тінню пробігає її обличчям.

Що Міланочко, золотце, не така ти вже і непробивна?

Підходжу до свого столу. Кидаю теку на купу інших таких же і запускаю п’ятірню у волосся. Чим швидше, тим краще, вирішую.

Тоді знімаю трубку з офісного телефону і швидко набираю знайомий номер.

— Здоров був, Дмитровичу! — широко усміхаюся.

— І тобі, здоров! Добре, що телефонуєш, — генеральний явно у хорошому гуморі, — Я якраз хотів поговорити з тобою. Всі папери по співпраці вже готові. Залишилося тільки зустрітись, підписати і відсвяткувати цю подію.

Чоловік на тому кінці вже потирає руки. Ее, друже! Не так швидко. Губи момоволі розтягуються у хижу посмішку.

— Дмитровичу, тут виникли деякі обставини, які ставлять під питання можливість нашої співпраці.

Повисає незручна пауза.

— Ти про що? Еее..

Ой, хто це в нас так «щиро» лицемірить? Що ж.

— Не буду ходити кругами, — кажу крижаним тоном, — До мене дійшли гидкі плітки. І з надійних джерел я дізнаюся, що розпускає їх один з працівників твоєї фірми. Якось не в такій атмосфері уявляється плідна співпраця, погодься.

— Веремію, я впевнений, що це все — просто неприємне непорозуміння. Я, звісно, проведу бесіду з ним. Проте, ми ж всі дорослі люди.

Прямо бачу, як чоловік на тому куніці розводить руками. Скриплю зубами. За дурня мене має?

— Валентине, буду лаконічним. Професія така, знаєш, — так, йому не завадить вкотре нагадати про те з ким він має справу, — Такі плітки однією розмовою не відбудуться. Це відверті наклепи, які зачіпають мою репутацію. А це вже за собою тягне як мінімум судовий позов, як максимум — репутація твоєї фірми також постраждає. Ми ж всі дорослі люди, ти ж розумієш.., — вкрадливо кажу, натякаючи на те, щоб сам додумав, чого я від нього хочу.

— Тоо, що ти пропонуєш, Веремію?

Напружений. Це добре.

— Найефективніше — це усунення працівника з непрофесійним підходом до трудових відносин. Ти ж і сам це знаєш. Це для твоєї фірми буде ще й найменш затратним.

— Це буде. Ем..

— Валентин, скажу прямо. Мені байдуже, як ти це Сотнику скажеш. Я хочу щоб він сьогодні ж, ще до підписання документів про нашу співпрацю, вилетів як корок з-під шампанського — так же швидко і феєрично, з твого офісу! І жодних рекомендацій! Він переступив усі допустимі межі. Час віддавати борги.

— Так, я розумію. Звісно, така поведінка недопустима.., — чоловік на тому кінці заминається та  намагається блискавично опанувати себе і показати майбутньому партнеру, що все під контролем.

— Я радий, що ми порозумілися. Хай твій секретар зв’яжеться з моїм, після того як ти підпишеш наказ про звільнення Сотника. До скорої зустрічі, Валентине.

— Так, звісно. До скорої.

— А, так і ще одне.

— Слухаю? — у голосі гендиректора «Вест Транс Логістик» помітно відчувається напруження.

— Дівчину щоб не зачепило, — грізно, акцентуючи на кожному слові, кажу, — Вона вже теж постраждала від цих пліток. В більш ніж достатній мірі.

— Аякже, аякже.

Кладу трубку. Обгинаю стіл і всідаюсь на свій стілець. Задоволено відкидуюсь на спинку. Хай так. Хоча я би не відмовився подивитися на вираз обличчя Сотника. Ох, аж руки зачесались, так кортить йому врізати.

Але метод, що я зараз обрав, буде значно, значно дієвішим.

По обіді моя тимчасова особистий секретар, повідомляє, що зустріч для підписання контракту з «Вест Транс Логістик» вже призначили. Сьогодні на вісімнадцяту тридцять. Чудово, отже Сотник отримав своє. Задоволення теплою хвилею проноситься тілом.

Дідько! Можу не встигнути на вечерю зі Златою.

При одній згадці про неї кров бішить швидше венами. І переносити ж геть не варіант. Уява вже малює її, гарячу і звабливу, знову у моєму ліжку.

Мимоволі сковтую. У горлі пересохло. Вирішую написати їй у месенджер:

«Злато, кицю, бізнес-зустріч перенесли на вечір. На восьому не встигну»

За декілька хвилин вона відповідає:

«Все гаразд. Я розумію."

Сухо. Що саме вона розуміє? Явно вже щось надумала собі.

«Буду радий, якщо ти замовиш щось з доставки їжі на квартиру. Ключі у консьєржа. Він попереджений "