До ніг твоїх я небо простелю… - Наталія Дурунда

Марат різко підняв праву руку, щоб зупинити нескінченну словесну тираду Яніна.

— Складний ландшафт, кажеш, — задумано погладив борідку. — Над цим треба подумати. Що там у тебе? — кивнув головою на чорну шкіряну папку.

— Ось, — подав папери.

Рахімов мовчки полистав надані документи.

— Це просто схема ділянки, — повернув назад. — Вона ні про що не говорить. Якщо за це братися — треба серйозно оцінити ситуацію. Всебічно вивчити цей шматок землі: ґрунти, вологість, інфраструктуру району, де вона розташована, провести інженерні дослідження, багато інших нюансів. Але це коштує немалих грошей. Тому, спочатку необхідно з ними зустрітися. Почути, що пропонують. Далі все добряче обміркувати, зважити усі ризики. Тільки тоді говорити про можливий контракт на співпрацю.

— Вони готові приїхати, коли скажемо.

— Чудово, але до такої зустрічі необхідно ретельно підготуватися. Для початку знайди людину, яка добре володіє японською мовою.

— Навіщо? — здивувався юрист. — Вони знають англійську, ви також. Навіть перекладач не потрібен.

— Це буде наша людина, про яку замовники не здогадуватимуться, — пояснив Рахімов. — Я хочу знати, про що вони балакають між собою, аби уберегти компанію від підводних каменів. Представимо її на переговорах, як одного з групи архітекторів, які працюватимуть над проектом, щоб не виникало сумнівів. Далі розберемося.

Минуло кілька днів.

— Ось, — поклав на стіл шефові невеличку папку з інформацією про потрібну людину.

— Хто? — не розкриваючи, запитав Марат.

— Кіра Ковальова. Кілька років з батьками жила в Японії. Мовою володіє досконало. Знає і граматику, і розмовну. Розумна, відповідальна, освічена. Її порекомендували люди, яким цілком довіряю. Я пояснив, що людина потрібна надійна, для конфіденційної роботи. Хотів з нею зв’язатися, але без вашого погодження не ризикнув.

— К-кіра Ковальова, — повторив Марат. — Щось дуже знайоме. Ніби недавно десь чув… — повільно відкрив папку і глянув на фото. В очі відразу кинулося руде волосся…

— От халепа! Буває ж таке! — вилаявся й відкинувся у кріслі. — Вона не підходить. Шукай іншу.

— Що?! — аж скрикнув Янін. — Отак просто? Не підходить — і крапка?

— Отак просто! — підвищив у відповідь голос Рахімов. — Вона точно не підійде. Навіть, якщо ми будемо просити — сама не погодиться.

— Ч-чому? — ошелешено запитав Ярослав.

Він проробив таку колосальну роботу. Усіх своїх знайомих колишніх і теперішніх працівників органів держбезпеки підняв на ноги, щоб допомогли знайти не просто знавця японської мови, але й вірну людину, яка вміє тримати рот на замку. Її завдання ж практично таємне. Комар носа не повинен підточити. На кону — великі гроші. Контракт. А начальникові, бачте, не підходить. Здуріти можна.

— Ви гадаєте, що такі люди отак запросто валяються на вулиці, перебирай, скільки хочеш? — прямо наважився поговорити з шефом, який до кінця не усвідомлював, наскільки важко було знайти потрібного спеціаліста. — Легше з китайською мовою. А от японська…

— То давай китаїста, — запропонував Марат. — Як на мене, ці мови практично однакові. Мені головне зрозуміти суть.

— Я спочатку теж так гадав, — криво усміхнувся Янін. — Але потім мені пояснили, що відмінність цих мов просто колосальна: ієрогліфи майже однакові, але читаються і вимовляються по-різному. Наприклад: слово «Корея» по-японськи звучить «Канкоку», а по-китайськи — «Ханьгу». У китайській мові відсутні часи, відмінки. У японській усе це є. Ну й так далі, я на цьому не розуміюся, тому всього не запам’ятав.

— Тобто японська складніша? — насупив брови Марат.

— Не знаю, — помахав головою Янін. — Але китаїст нам не підійде. А іншого перекладача з японської я не шукатиму. Мова ж іде не просто про знання мови, як ви розумієте…

— То вона така надійна? — примружив очі Рахімов.

— Перевірена людина, — впевнено відповів Янін.

— А чим така юна леді зацікавила «органи», що вони її перевіряли? — не міг второпати шеф.

— Вона — нічим. А от її батько працював у Японії, жив там за радянських часів. Самі розумієте, такі люди не залишалися поза увагою держбезпеки. Тож перевірені усі, — пояснив.

— Ясно, — зітхнув Марат.

— А чому ви так проти? — не міг зрозуміти юрист.

— Та я не проти, — важко начальник. — Вона сама не погодиться, коли почує моє прізвище. Нещодавно я нагнав до неї страху і послав під три чорти.

— Як? — розкрив від здивування рота начальник юридичного відділу.

— На закритій вечірці, куди журналістам було зась. Приклеїлася до мене, як банний лист. Мовляв, хочу взяти у вас інтерв’ю. От я й вказав їй на місце. Хто ж знав, що світ такий тісний.

Янін засміявся.

— У такому випадку, зв’язуватися з нею мусите особисто, — порекомендував. — Щоб потім не було сюрпризів. Усі контакти в папці. Бажаю успіху, — піднявся й вийшов з кабінету.

Марат довго крутив у руках мобільний телефон. Все ніяк не наважувався набрати потрібний номер. Нарешті відважився.

— Ало, — почув у слухавку після кількох коротких гудків. Але в його горлі наче пересохло. Жодного слова не міг видавити з себе у відповідь. — Я вас слухаю, говоріть, — наполягала дівчина.

— Доброго дня, — нарешті видав перші слова. — Це Рахімов.

Настала тиша. Марат чекав, коли на тому боці кинуть слухавку і він почує короткі гудки. Але журналістка не поспішала. Це додало йому впевненості.

— Ваша пропозиція стосовно інтерв’ю ще в силі? — вже сміливіше запитав.

— Ви… справді вирішили… — не докінчила спантеличена.

Адже недавно цей чоловік ледь не поклав кінець її роботі, розмовляв з нею, як з бульварною журналісткою, а зараз сам телефонує і пропонує… Нічого не розуміла.

— Так, є розмова, — твердо продовжив. — Бажано в моєму в офісі.

— Я буду, коли скажете, — хвилюючись, погодилась.

За годину Кіра, вже сиділа у кабінеті