Третя карта - Юліан Семенов

… Жінка здавалася різкою в рухах, рука в неї була суха, дужа, з короткими пальцями, але водночас і податлива, — дисципліновано податлива. Тутешні жінки привчені не забувати, що вони також сприяють досягненню успіху, бо сім'я починається з жінки, а в ній цінується головне: податлива і геть усе розуміюча доброта.

— Як із часом? — запитав Штірліц.

— Я їду завтра вранці.

— Вас звати…

— Магдою. А вас?

— Моє прізвище — Бользсн.

— Прізвище явно баварське.

— У дорозі нічого не сталось? Ніхто не йшов слідом?

— Я перевірялась. Нічого тривожного.

— Ви з Берліна?

— Я живу на півночі.

— Хто ви? Я маю на увазі захисне алібі.

— Ви розмовляєте зі мною, як боягузливий чоловік із повією, — зауважила Магда.

— А я і є боягузливий чоловік, — відповів Штірліц, нараз відчувши в душі спокій, що його він так чекав усі оці дні, — видно, присутність людини звідти, спало йому на думку, дала оце відчуття спокою, але потім він вирішив, що будь-яка людина звідти, з дому, спокою не принесе; прекрасно, що цією людиною була жінка з податливою рукою і з кучмою лляного волосся, що раз у раз затуляє обличчя, і тоді світяться вуглинки бистрих очей і вгадуються дві бистрі несподівані ямочки на щоках.

— Ви голодні, Магдо?

— Дуже.

— У нашому офіцерському клубі можна непогано повечеряти, але там…

— Не треба. Тут, у кафе, можна одержати хліб і повидло? Цього буде досить.

— Спробуємо. Звідти ніяких вісток?

— Я там була взимку, — усміхнено збрехала жінка.

— Легально?

— Під час лютих холодів.

— Як там? Розуміють, що ось-ось розпочнеться?

— А на мені було осіннє пальто, — адже в Ростоку не буває таких холодів, як там.

— Де ви спинились? — збагнувши, що жінка брехала йому, запитав Штірліц.

— І мені довелося купити білу теплу хустку з дивною німецькою назвою: оренбурзька.

Штірліц усміхнувся і — несподівано для себе — прибрав волосся їй з обличчя.

— Я не перевіряв вас, але ви справжній конспіратор. Браво!

— Просто, мабуть, ви не дуже давно займаєтесь цією роботою, — мовила жінка.

— Не дуже, — згодився Штірліц. — В цьому ви маєте рацію. Можна запитати про вашу професію?

— Знаєте що, не годуйте мене балачками. Будьте справжнім мужчиною.

— Осьде кав'ярня, — сказав Штірліц. — Ходімо.

Хазяїн стояв за прилавком, під стелею дзижчали мухи, їх було чимало, вони прилипали до клейкого паперу й гуділи, мов літаки під час посадки.

«Навіть рослина боїться несвободи, — подумав Штірліц, — і росте так, щоб оминути перешкоди. А муха порівняно з рослиною — мисляча істота: ач, як хитрує, ногами собі допомагає.

— Ви розмовляєте польською? — запитав Штірліц Магду, і хазяїн, почувши німецьку мову, опустив голову.

— Ні.

— Кави, будь ласка, — сказав Штірліц хазяїнові, калічачи польську мову. — І хліба з джемом.

— Є тільки лимонад, — відповів хазяїн, — прошу пана.

— А де можна повечеряти?

— Мабуть, у Берліні, — тихо відповів поляк. Штірліц, огледівшись, дозволив собі усміхнутися — у кав’ярні не було відвідувачів.

— Ви знаєте адресу, де можна гарно повечеряти? Я заплачу по базарних цінах.

— За такі пропозиції людей ув'язнюють, прошу пана, я не знаю таких адрес.

— Їдьмо в центр, Магдо, — сказав Штірліц. — Придумайте, де я міг зустрічатися з вами раніше: вечеряти доведеться в нашому клубі.

— Що за клуб?

— Німецький, — мовив, розчинивши перед жінкою двері.

— Це непотрібний риск.

— Я ризикую більше, аніж ви.

— Невідомо.

— Відомо, — зітхнув Штірліц.

— Ви могли зустрічати мене у Ростоку. Я викладаю там французьку мову в жіночій гімназії. Якщо ви знаєте Росток, то…

— Знаю. Але я не ходжу в жіночі школи.

— Ви могли забрести на пляж.

— Який?

— Міський. Там один пляж. Я купаюся завжди ліворуч, ближче до того місця, де стоять яхти.

— Ну, от і домовилися. Ви член НСДАП?

— Ні. Я перебуваю в організації «До щастя — через здоров'я».

— Виходить? — запитав Штірліц.

— Знаєте, передайте лишень мені краще те, що треба передати, і я піду на вокзал.

— Чому на вокзал?

— Усі готелі переповнені. — Де ви ночували вчора?

— На Варшавському вокзалі.

— Скільки часу ви пробудете тут?

— Два дні. У мене путівка на два дні: я знайомлюсь із старовинною столицею слов'янських варварів.

— Ну й гаразд. Перейдемо цей завулок — там моя машина.

Коли Магда угледіла «вандерер» з номером СС, обличчя її напружилося, ноги спружинились і каблучки задріботіли по бруківці — цок-цок-цок, ніби породиста конячка-одноліток.

«Цок-цок, перецок», — пригадав Штірліц щось давнє, але дуже для нього дороге. Він був переконаний, що з цим пов'язане щось особливо важливе у його житті, можливо, найважливіше, та скільки він не пригадував — відмикаючи дверці машини, сідаючи за кермо, одчиняючи протилежні дверці Магді, допомагаючи їй улаштуватися, — пригадати не міг, а потім часу не стало, бо Магда, напружено усміхаючись, сказала:

— Коли це арешт, то покажіть ордер.

Голос у неї був переляканий, але в ньому було оте внутрішнє тремтіння, що свідчить про силу, а не про слабкість.

— Ось повечеряємо, а тоді покажу ордер, — пообіцяв Штірліц, натиснув на акселератор. — І поводьтесь у клубі так, нібито спали зі мною. Цнотливість викликає підозру: розпусники убираються в тогу добропорядних батьків сімейств, але вірять лише тим, хто спить із чужими жінками.

— Послухайте, Бользен, навіщо ви отак граєте зі мною?

— Я ні з ким, ніколи і ні за яких обставин не граю, Магдо, бо гра стала моїм життям. Просто грати невигідно: руйнується пам'ять. Гра передбачає брехню, тож усю оцю вимушену гру потрібно тримати в голові, щоб не сісти ненароком у калюжу. Та й вам, до речі, не раджу грати — я старший за вас років на п'ятнадцять. Чи ж не так?

— Мені двадцять вісім.

— На тринадцять, отже… А прохаю я вас побути зі мною тому, що мені дуже зараз кепсько, і я можу ненароком зірватись. Зрозуміло?

— Зрозуміло. — Магда стишила гучність радіоприймача. — Тільки ви порушуєте всі правила.

— Годі про це. Умієте робити масаж?

— Що?! — знову злякалася жінка.

— Робити масаж, питаю, вмієте?

— Це легше, аніж виконувати мою роботу.

— І оді зробіть лишень мені масаж потилиці й шиї — стрибає тиск.

Тиск у нього був нормальний, але зараз, у ці дні, йому потрібен був дотик друга — це так важливо, коли в години найбільших тривог, у хвилини відчаю і безнадії той, хто сидить поряд із тобою, не очікуючи прохання, торкнеться пальцями потилиці, покладе долоню на шию, і ти відчуєш чуже тепло, яке поступово ставатиме твоїм, і почуття приреченої самоти зникне, і стане пронизливо-гірко, але ти вже зможеш розуміти навколишній світ, а коли ти спромігся зрозуміти, а не наштовхнутися поглядом на оте безлике, сіре, що тебе