Труна з Гонконгу - Джеймс Хедлі Чейз
І голос, схожий на голос головного інспектора МакКарті, відповів:
— Саме так, він англієць.
А проте худий брудний тип, котрий сказав, що він і є Френк Беллінґ, говорив із сильним американським акцентом. Чи можливо, аби в англійця був такий акцент? Я так не вважаю.
Раптовий гострий біль у моїй голові перервав ці думки, і я почув свій стогін.
— Гаразд... гаразд, — сказав я вголос. — Ти не так аж сильно поранений. Тебе просто вдарили по голові. Такого варто сподіватись у твоїй роботі. Пощастило, що живий.
Я розплющив очі, але бачити нічого не міг. Було темно, як у тунелі, але знайомий запах підказав мені, що я і далі у кімнаті, де Вонґ ударив мене по голові. Я повільно сів, морщачись од ще сильнішого болю, і легенько торкнувся ґулі на голові. Просидів так кілька хвилин, а тоді із зусиллям підвівся на ноги. Двері мали би бути позаду мене ліворуч. Я навпомацки рушив до них, знайшов дверну ручку й відчинив двері, а тоді примружився від слабкого світла на сходовому майданчику. Я стояв у дверному прорізі, прислухаючись, та чув лише слабкий гомін голосів на алеї внизу. Поглянув на годинник. Уже було п'ять хвилин на першу ночі. Отже, я лежав непритомний десь близько півгодини... доволі довго, аби Беллінґ та Вонґ утекли достатньо далеко.
Єдиною моєю думкою зараз було вибратися з цієї смердючої діри.
Я пішов у бік сходів і почув, що хтось підіймається ними вгору. Ковзнув рукою за полу піджака: кобура і далі була там, але вже порожня.
Промінь потужного електричного ліхтарика вдарив мені в обличчя.
— Що це ви тут робите? — запитав знайомий шотландський голос.
— Відвідую нетрі, — сказав я і розслабився. — А ви?
Сержант Геміш, слідом за яким ішов китаєць у формі поліцейського офіцера, піднявся сходами.
— Вас запримітили, коли ви заходили сюди, — мовив він. — Я подумав, що краще прийти подивитися, що ви тут робите.
— Ви трохи спізнились. Я вів тут розмову в одні ворота з вашим приятелем Френком Беллінґом.
— Справді? — він здивовано поглянув на мене. — І де ж він?
— Дременув, — пальцем я торкнувся ґулі у себе на потилиці. — Його приятель-китаєць ударив мене, перш ніж ми встигли повідати один одному свої таємниці.
Сержант поворухнув своїм ліхтарем так, аби під променем світла побачити мою потилицю, а тоді свиснув.
— Що ж, ви самі на це напросилися, прийшовши сюди. Це найзлочинніше місце Гонконгу.
— Ви могли б не світити цим чортовим ліхтарем мені в очі? У мене і так голова болить, — прогарчав я до нього.
Він пройшов повз мене у кімнату й обвів її променем від ліхтарика, а тоді вийшов.
— Головний інспектор захоче поговорити з вами. Ходімо.
— Він також захоче поговорити з китаянкою на ім'я Му Гайтон, — сказав я і продиктував її адресу. — Вам би краще піти за нею, бо вона може дременути.
— А до чого тут вона?
— Це вона привела мене до Беллінґа. Поспішіть, друже. Ви можете її втратити.
Він сказав щось по-кантонізьки поліцейському, і той одразу ж погупав сходами вниз.
— Ходімо, — мовив сержант, і ми вийшли услід поліцейському на темну смердючу алею.
Через півгодини я був знову на острові й сидів у кабінеті головного інспектора. Мабуть, його підняли з ліжка, і він виглядав не надто вдоволеним. Перед нами стояли горнятка з міцним чаєм. Моя голова і далі боліла, та чай допоміг.
Сержант Геміш сперся на стіну, жуючи зубочистку, очі поліцейського безтямно дивились у мій бік. МакКарті смоктав порожню люльку, слухаючи мою історію.
Я не розповів йому про поїздку в Сілвермайн. Відчував: якщо розкажу це, він може вороже налаштуватися проти мене. Натомість розповів йому, як я хотів поговорити з Му Гайтон, як розшукав її через мадам у барі Ваньчаю і як бачив її здивування й шок, коли повідомив, що Джоан — мертва.
— У мене виникла думка, що вона може захотіти передати комусь цю новину, — продовжив я, — тож зачекав на протилежному боці дороги й рушив за нею у відгороджене стіною місто.
Я розповів їм, як раптом з'явився Вонґ, що сказав Беллінґ та як Вонґ приглушив мене ударом.
Після тривалої паузи МакКарті підсумував:
— Що ж, ви самі на це напросилися. Спочатку вам треба було прийти до мене.
Я пропустив це мимо вух.
Кілька хвилин головний інспектор сидів, обмірковуючи те, що я йому повідомив, і перш ніж він устиг сказати, що ж надумав, задзвонив телефон. МакКарті підняв слухавку, послухав, а тоді сказав:
— Гаразд, продовжуйте стеження, вона мені потрібна, — і поклав слухавку. — Му Гайтон не повернулась у свою квартиру, — повідомив він. — Один поліцейський стежить за домом, а ще кілька — розшукують її.
Я й не сподівався, що Му буде там, чекаючи, поки вони прийдуть і заберуть її Я лиш хотів знати, чи не знайдуть її зрештою в гавані, як знайшли Лейлу.
— У вас є фотографія Френка Беллінґа? — запитав я головного інспектора. — Я тут подумав, що, можливо, то був і не Беллінґ, адже говорив з американським акцентом.
МакКарті відчинив шухляду столу й витягнув папку, товщина якої засвідчувала, що він значно більше цікавився Беллінґом, аніж розповідав про це. Інспектор розгорнув папку і вийняв глянцеву фотографію розміром 12,1x16,5 см, яку кинув через стіл, так що вона опинилася просто переді мною.
Я поглянув на фотографію й відчув, як моїм хребтом поповзло вгору якесь дивне відчуття жаху. Це була та сама фотографія, яку дала мені Джанет Вест: суворе бандитське обличчя, котре, за її словами, належало Германові Джефферсону.
— Ви впевнені, що це Беллінґ? — запитав я.
МакКарті безтямно витріщився на мене.
— То поліцейський знімок. Ми розповсюдили безліч із них газетним бюро і газетам, коли намагалися зловити його. Так... це Френк Беллінґ.
— Це не той чоловік, із котрим я розмовляв... не той, який назвався Френком Беллінґом.
МакКарті надпив трохи чаю, а тоді почав набивати люльку. Судячи з виразу його очей, я починав йому не подобатися.
— Тоді з ким же ви розмовляли?
— Ви коли-небудь зустрічалися з Германом Джефферсоном?
— Так... а що?
— У вас є його фотографія?
— Ні... він був громадянином Америки. Чому в мене мала би бути його фотографія?
— А