Чорне озеро кохання - Олесь Григорович Ільченко
Перед Сергієм Петровичем у кабінеті сидів Тарас — високий чорнявий хлопець, як казали, близький друг зниклого Володі.
— Хто подав ідею піти на озеро? — цікавився слідчий.
— Уже й не пам’ятаю… — силкувався згадати Тарас. — Усі запропонували одночасно. Ми на озері вже бували… Разів зо два. Там класно.
— Що ви пили того разу? — пильно вдивлявся у вічі хлопця Сергій.
— Нічого міцнішого за пиво! — зашарівся Тарас.
— А чому червонієш? — зітхнув міліціонер.
— Я не червонію… — мляво заперечив підліток. — Щоправда, дівчата випили одну пляшку шампанського, рожевого. Вони таке люблять. Одну на всіх! А хлопці — тільки по пляшечці пива…
— Хотів би я бачити ту паскуду, яка продавала вам алкоголь, — спохмурнів слідчий.
Тарас замість щось сказати просто схилив голову.
— Отже, — вів далі Зеленський. — Ви їли шашлики, пили пиво…
— Ми не шашлики їли, а підсмажили на невеликому вогні сосиски, — уточнив Тарас. — Знаєте, «мисливські» називаються. А потім ще провели через вогонь такі, звичайні. Теж вийшло нічо…
— Потім хтось почав сваритися, — чи то ствердив, чи запитав слідчий. — Бійки не було?
— Та ні! Ні! — енергійно заперечив підліток. — Чого нам сваритися? Хороша компанія, ми всі дружимо…
— А що робив Вова?
— Ну, що… — знизав плечима Тарас. — Як усі: розповідав різні історії. Ми обговорювали музику, ігри на компі, кінофільми…
— Нічого дивного в його поведінці тоді не було? — Зеленський намагався знайти хоч якусь зачіпку.
— Я б не сказав, — зітхнув Тарас. — Хіба він став мовчазний наприкінці відпочинку…
— А чому? Щось відбулося між ним… і ким? — слідчий щось записував на аркуші паперу.
— Та наче нічого не відбулося, — щиро здивувався Тарас. — Він, узагалі, майже весь час був поруч із Танею… Але в них усе нормально… Тихо-мирно.
— Вони цілувалися? — несподівано запитав Сергій.
— Ні! — усміхнувся Тарас. — Такого не було. Ні він, ні хто інший не займалися… е-е-е… цим.
— Гаразд, — Зеленський перестав занотовувати слова Тараса. — То як же Вова зник?
— Не знаю, — спохмурнів хлопець. — Ми зібралися додому, спалили сміття на вогнищі. І пішли — один за одним. Таня з Вовою йшли останніми. Андрій ще озирнувся, сказав: «О, яка риба плеснула!» А потім запитав: «А де ж Вова?» Всі почали оглядатися на Таню — вона ж ішла з ним. І Таня теж озирнулася, отже, він ішов не з нею, а за нею. Але Вова зник.
— Що було далі?
— Ну, що… — настрій у Тараса від такої розмови геть зіпсувався. — Почали його кликати, шукати. Він щойно ж був з нами! Але він зник. Почало сутеніти, ми вирішили йти додому і розповісти про все батькам. А Таня ще сказала, що Вова скоро з’явиться. Ми подумали: може, він їй щось говорив?
— І ви покинули його й пішли додому?
— Ми не кидали його! — в розпачі мало не вигукнув Тарас. — Було темно шукати! Ми вирішили когось покликати, комусь розповісти, що Вова зник…
— Отже, крім нього, всі йшли з озера разом? — уточнив слідчий.
— Так, — кивнув Тарас. — Тільки один раз Марта відходила, ще коли ми збиралися йти… Ну, їй треба було, ви розумієте?
— Розумію, — зосереджено мовив Зеленський.
Зрозуміти ті події насправді було важко. Просто якийсь дурний фокус зі зникненням людини.
* * *Сергій Зеленський вирішив ще раз оглянути місце події і поїхав на озеро. За околицею міста ґрунтова дорога, що вела до якогось села, галузилася численними стежками. Одна зі стежин звивалася через широкий, місцями заболочений луг і врешті досягала досить великого озера. Мінливе — то сіре, то блакитне — воно було півколом «оправлене» темно-зеленою смугою мішаного лісу, висадженого ще в ті часи, коли зникла імперія то вирубувала, то насаджувала ліси.
Щоби пройти власне до озера, мандрівник — чи, як ось зараз, слідчий — мав не тільки перетнути луг, прямуючи примхливо покрученою стежиною, але й піднятися на високу піщану кучугуру. Звідки вона взялася тут, на березі озера, не знати. Чи то примха природи, чи її насипали колись невідомі забудовники, які не довели свою справу до кінця… Майже весь піщаний пагорб, крім хіба маківки, вже поріс лозою, якимись кущиками, які кидають під ноги пляжникам колюче насіння, а біля води — тростиною, комишем і осокою, тобто рослинами, які й мають рости в таких місцях.
Іншого шляху, ніж через кучугуру, ні до води, ні від озера назад, на стежку, не було. Обабіч піщаної гори, потроху зливаючись із озером, дивним чином примостилися два болітця, в яких натхненно кумкали, скрекотали й крякали жаби.
Зеленський пройшов до води. Озеро було тепле, і слідчому страшенно закортіло скупатися, проплисти кролем метрів тридцять туди й назад. Сергій навіть пожалкував, що не передбачив такої спокуси й не взяв із собою плавки. Але, трохи поміркувавши, вирішив, що на роботі (а зараз він таки був на роботі, хоч і не в кабінеті) приймати водні процедури якось не випадає.
Неодмінні пластикові пляшки й чорні сліди багать безпомилково вказували на постійну присутність у цьому затишному місці представників біологічного виду «людина розумна». Сергій Петрович намагався уявити, як підлітки сиділи тут, голосно розмовляли, сміялися, купалися і засмагали… А потім… Потім сонце стало потроху котитися до обрію, й гурт тінейджерів почав збиратися додому. Лише один із них — Володя — пішов… А куди він міг піти? Ліворуч — болото, праворуч — болото. Слідів, які б вели до багна, не знайшли. З друзями він не йшов. Тіла в
